Мій особистий ворог

Глава 1

У салоні автомобіля було тепло, навіть занадто. Долоні, які я міцно прижала до колін почали пітніти, і я мимоволі потирала їх об свої старі сині джинси.

Після довгої подорожі думати ні про що не хотілось, і навіть страх з нервозністю, які я відчувала всю дорогу відступили на другий план.

За вікном на мене споглядали велетенські споруди: чорні, сірі, сріблясті, інколи зовсім чудернацькі, з велетенськими малюнками і такими ж велетенськими різноманітними написами.

- Скільки ще нам їхати? - Запитала англійською у водія жінка, яка сиділа поруч зі мною.

«Знайома незнайомка» - проскочило у моїй голові, губи самі собою витягнулись у тонку лінію.

- Ще приблизно 20 хвилин, леді Олено. - Такою ж чужою мовою відповів коротко водій.

- Добре, Іллеш, не поспішай. - відповіла вона, і поруч я відчула возіння, жінка повернулась у мою сторону.

- Ти все запам'ятала? - Уже українською слова її були адресовані мені. - На що я наголошувала. - Таким же холодним тоном додала вона.

- Так, поводити себе тихо і за жодних обставин тебе не ганьбити... - не відвертаючись від вікна, відповіла так беземоційно, як тільки вміла.

- Поглянь на мене, - «Не хочу! Я не хочу повертатись! Я не хочу на тебе дивитись». Я слухняно перевожу нічого не виражаючий погляд на рудоволосу жінку. Зловивши мій погляд, вона ледь відчутно скривилась.

- Завтра ми поїдемо купляти тобі нові речі, не хочу тебе бачити більше в цьому лахмітті, - сказавши це, вона оглянула мене, від її пильного погляду на моїй спині проступив холодний піт, - А після завтра ти вже підеш у школу, про це домовився твій «батько», не смій йому грубити, і так само не смій грубити своєму «брату». - її губи склались у тонку лінію, ще раз глянувши на мене вона відвернулась, даючи таким способом зрозуміти, що розмова завершена.

Я в свою чергу зробила те ж саме.

Коли я вперше побачила цю холодну жінку, мені було 10 років.

Пам'ятаю, прийшовши з останнього уроку додому, я побачила біля нашого старого двору великий, чорний автомобіль. Мене, десятирічну дитину, яка все життя жила в «забитому» селі це настільки вразило, що я просто стояла і роздивлялась його відкривши рота, доки не почула крики які лунали з нашого дому. Лише, тоді я вийшла із свого роду заціпеніння і побігла до будинку.