Крізь страх і біль

Відкинути зайві думки

   Два постріли. Короткі, швидкі. Настільки, що я не розумію, що знову відбувається. Мертва тиша. Серце пропускає стільки ж ударів, а потім починає прискорено битися. Думок більше немає. В голові порожньо. Я повільно сповзаю на землю. Холод не допомагає, навпаки. Я зіщулююсь. Невже знову когось... Ні, ні. Не хочу про це думати. Ми живемо, щоб любити, і любимо, щоб жити. То чому зараз не можна любити ? Чому у нас забирають найважливіше ? Життя. Любов.

   Це не для мене... Я полюбляю гуляти вночі, а більшість людей в цей час вже спить. Комендантська година не дозволяє насолоджуватися темнотою. Війна не дозволяє. Небезпечність, що чекає на кожного... Вона всюди. Вона забирає можливість жити спокійно. Як ти хочеш, по-своєму. Це не для мене, хоча я обожнюю адреналін, швидкість, почуття страху та вільного падіння, поки люди зараз у страшних снах бачать всі події. Бачать у снах та наяву. Я теж бачу. Мене нудить від цього. Я не можу тримати себе в руках, доки гинуть наші люди. Війна не для мене. Я не для такого життя. Чи це життя не для мене..?

   Я згадую свого товариша, який загинув. Він тримався до останнього, але організм не витримав тяжкого поранення. Він щиро посміхався і говорив, що буде жити вічно, принаймні в серцях. Жартував, що має в запасі багато життів. І, мабуть, так і було. З 2014 року він відважно воював, отримував травми, та не здавався. Він був монстром. Монстром, що жив на зло ворогам. Та цього разу йому просто не пощастило. Можливо, мені варто повчитися в нього..? Однак я не можу, я не такий. Я не відчуваю задоволення від стрільби, як він. Не відчуваю того азарту від вбивств, не відчуваю й такої вдачі на своєму боці. А він постійно відчував.

   Я не боягуз. Хоча, може, в якійсь мірі і він. Я вбиваю. Я теж монстр. У мене є сенс життя, але... Якби я тільки міг зупинити смерть в країні, я б зупинив. Зупинив би, навіть якщо довелося б пожертвувати собою. В пам'яті вкотре з'являється матір товариша. Мені погано від її погляду всередині мене, який я уявляю щоразу, коли починаю про нього думати. Це мучить мене, не дає спати. Вона не може забрати його. Свою єдину дитину, котра боронила Україну заради нашого спільного майбутнього, заради своїх і чужих ще ненароджених дітей, заради сім'ї та самого себе. Правда, заради себе в останню чергу. Ми знали, на що йшли. Ми всі будемо битися до кінця. А я буду битися ще й за вбитого друга, який, я впевнений, поруч зі мною. Я це знаю. Я відчуваю. Мабуть, це єдина гарна думка, яку я в прямому сенсі відчуваю.

   Серце не хоче приходити в норму. Я тяжко дихаю, але в голові крутиться лише одне питання: «Всі наші живі ?».