Крізь страх і біль

Взяти себе в руки

   Насправді... Життя вже й не таке погане. Мабуть. Принаймні якщо ти спокійно прокинувся вранці, навіть якщо спав усього декілька годин, уві сні забуваючи про жахіття та страхи. Вони пожирають тебе зсередини, паралізують, але ти повинен знайти сили рухатись далі. Не тільки для себе. В твоїх руках країна, чужі життя, які повинні були скластися інакше. Все повинно було бути по-іншому... Діти повинні були гратися на майданчиках, підлітки веселитися на повну, а дорослі... Дорослі мали зберігати своїх рідних, вести їх за собою у краще майбутнє. Та хіба може бути так просто..?

   «Збирайся, війна почалася. У тебе година» — я знову і знову згадую цю фразу. Тоді, 24 лютого, я тільки-но повернувся додому. До рідних людей, які проводжали мене зі сльозами на очах вже в котрий раз. Це боляче, але я повинен триматися, повинен захищати тих, хто мені небайдужий, хто просто народився і виріс в Україні, бо... Бо так сталося.

   «Все в наших руках. Все залежить від нас» — в голові з того самого ранку, однак... Це брехня. Від нас мало що залежить, а життя... Воно не завжди на нашому боці.

   Мої руки в крові. Я намагаюся відмити її різними способами, але не можу. Я бачу її постійно, де б не був. Дивлюся на себе у дзеркало та не впізнаю — на мене у відповідь дивиться хлопець, що ще кілька місяців тому виглядав молодшим років на вісім. Чорне волосся розпатлане, помітні мішки під очима, новий шрам на губі... Не таким я себе пам'ятаю і не таким пам'ятають мене. Та нічого не вдієш. Потрібно просто звикнути, що я вже не той двадцятирічний Дені, якого всі любили та поважали. Я — інша людина, з іншими думками, поглядом та характером.

   — Даніель, нам потрібна твоя допомога, — Не чую, що до мене хтось говорить. Я й досі гіпнотизую поглядом свої руки. — Демиденко, ти мене чуєш взагалі ? — Нарешті повертаю голову на звук. Марта. Дівчина з медичною освітою, що допомагає нашим.

   — Так, дякую, — Намагаюся посміхнутись, але не виходить: я не звик брехати.

   На щастя, вона розвертається та виходить з вбиральні, не задаючи ніяких питань, хоча по її обличчю можна зрозуміти, що вона помітила, в якому я стані. Вмивши лице холодною водою ще раз, я поспішаю на вулицю до поранених.