Крізь страх і біль

Пам'ятай

   Цього разу серце пропускає більше ударів. Десь всередині знову нудить, і я не можу прийти в норму. Запах смерті та крові літає в повітрі, не дає зробити вдих, освіжити розум. Я знімаю з себе такий ненависний, давно залитий кров'ю камуфляж, залишаючись в нижній білизні. Мене відпустили додому на два дні, та совість благає залишитись, кричить, що це неправильно, хоча якась частина душі розуміє — мої близькі теж хвилюються, сумують і хочуть якнайшвидше побачити свого Даніеля. Живого.

   Я скидаю останній елемент одягу і ступаю під холодний душ. Вода стікає по тілу, на якому вмить з'являються «мурахи». Нарешті вдихаю на повні груди. Тіло пронизує біль та втома, але розслабитися мені все ж вдається. Я втратив лічильник часу. Скільки я так вже стою ? П'ять хвилин ? Десять ? Чи набагато більше ?

   Хочеться лягти і нічого не робити, не відчувати... Просто повернутися в свій рідний Харків, загубитися серед різноманітних людей в центрі, які поспішають хто куди, серед цього швидкоплинного часу... Але реальність штовхає обличчям в багнюку, щоразу нагадуючи про свою жорстокість.

   Я закриваю кран і прислуховуюсь до звуків. Десь близько чути вибухи, які, я впевнений, цього разу заберуть ще більше людей на той світ. А він є ? Чи тільки густа темрява, що окутує з ніг до голови, та нездатність навіть поворухнутися ?

   Я не знаю... Тому, намагаючись відкинути настирливі думки на задній план, обережно витираю сухим рушником міцне тіло. Нові шрами, синці, свіжі рани... Все нагадує про пекло, в якому я знаходжуся, та зараз не час на цьому зациклюватися. Беру чисті штани, які вкинув про всяк випадок в рюкзак ще 24 лютого, і надягаю на себе.

   — Так, Дені, ти значно змінився... Ще трошки і не влізеш, — шепочу сам собі, жартуючи, і поправляю кишені. В одній із них нащупую щось м'яке, незрозуміле, і витягую, аби роздивитися.

   В моїй руці знаходиться чорна маска — найперша, та, яку я натягнув на обличчя під час початку карантину в 2020 році. Перед очима пливе, і я намагаюся сфокусувати погляд на чомусь одному. В голові рій спогадів, що крутяться по черзі, вибудовуючи такий собі фільм, і мене навідує одна й та сама думка:

   — То був лише початок...

   — Дені ! — Лаела сміється, радісно підбігає до мене ззаду та закриває очі своїми руками. — Вгадай хто !

   Я посміхаюся. Надто давно не бачив цього кучерявого волосся, не чув голосу, який так нагадує мурчання кота, не відчував її поруч.

   — Я сумував, — щиро кажу, і дівчина не приховує щастя. В її сірих очах з'являються сльози, які тут же котяться по щоках. — Не плач, ну ти чого ? Я вже тут.

   — Я тебе більше нікуди не відпущу....

   — І не треба, — Я лагідно цілую її в краєчок губ і притискаю до себе. Невже це насправді відбувається..? Це не сон ? — Пробач, що раніше не зміг приїхати... Карантин, сама розумієш. Всі на нервах, прийшов наказ зібрати купу якихось документів, та ще й вимоги...

   — Так, я розумію... — Лаела обвиває мою талію своїми мініатюрними руками. — Я рада, що ми знову разом. Фізично.

   Сміюсь, бо прекрасно знаю, що вона має на увазі. Ми можемо бути за тисячі кілометрів один від одного, але душі наші десь там, далеко вгорі чи навпаки, під землею, завжди разом. Запускаю одну руку в її пишне волосся, а іншою глажу по спині, немов утішаючи. Відчуваю, як приємне тепло розливається по всьому тілу. Трошки відсторонююсь і цілую дівчину в губи, ставлячи галочку в невидимому списку останніх бажань.

   Мене знову накриває новою хвилею болю. Лаела...померла на початку війни, але ще й досі в моїй, тій самій душі шкребуться злісні демони, змушуючи замислюватися над помстою, мотивуючи не здаватися.

   Сильно стискаю маску в руці. Щось всередині мене швидко перемикається, і я забуваю про відпустку. Надягаю чистий одяг, що залишився, забираю всі свої речі і прямую до виходу. Логотип, що красується на чорній тканині, змінює форму від того, як мої пальці міцно стискаються, тож я, схаменувшись, нарешті повертаю її на місце, де знайшов.

   Коли я опиняюся на вулиці, в обличчя різко дме вітер, а сонце ховається за хмари, підмітає за собою сліди, забирає останні докази, що воно взагалі існувало. А я, глянувши на сіре, таке брудне, на жаль, життя, беру автомат в руки і прямую куди очі дивляться.

   У мене є вибір, і я ні краплі не шкодую, що зробив остаточний, правильний, як на мене. Нехай буде боляче, але моя совість залишиться спокійною. Нехай мої близькі будуть кричати, оплакуючи, можливо, моє тоді вже мертве тіло, але у вільній країні. Нехай діти, у яких майже забрали дитинство, будуть радіти новому, щасливому життю. Це буде мій подарунок. Мій, Лаели та ще тисяч людей, які загинули під час війни.

   А я буду битися до останнього подиху і сподіватимусь, що я все ж таки виживу, побачу квітучу Україну...і що мій вибір був зроблений не дарма.