Why don't you stay?

4. Перший метелик

Це було неочікувано. Він п'яний та накурений вигнав на коридор і побачивши мене, повалив на землю. Мій батько був під впливом алкоголю та й ще чогось, я не здивуюсь, якщо протизаконного. Він в рази більший за мене, але й регулярний алкоголізм не змінив його статури та сили.

Перший удар пройшовся по лицю, від чого я втратив концентрацію та розуміння, що взагалі відбувається. Другий - по ребрах, третій - по щоці. Подальші удари я вже не міг запам'ятовували та рахувати. В голові я вже й прощався, як мінімум, зі своїм здоров'ям. Варіантів як вибратись було мало, але хвала небасам, в поле зору попала пляшка, яку батько викинув, коли йшов до мене.

Потрібно скористатись шансом.

Він сьогодні як ніколи жорстокий, здається, ще щось і кричав мені, але я так вже на порозі життя і реальності. Коли під час одного із численних ударів, ми трохи «посунулись» вбік, я зміг дотягнутись до банки і не думаючи, вгатив нею по голові батька. Той звалився на мене без свідомості, удар все ж таки попав в точку і це було мені тільки на руку.

Якось я все ж таки виліз з під нього, обшукав, і дістав ключі від власного будинку, щоб той більше в житті не зміг прийти до мене. Випхав його на вулицю, ледве рухаючись, а сам заскочив в мазераті і маючи змогу нормально бачити лише на одне око, вирішив поїхати в останнє місце, куди б поїхав при здоровому глузді.

До Рудого.

Мені справді важко було думати і в голові як церковні дзвони били, але я старався пригадати адресу, що писала на його документах, коли ми вперше зустрілися в потязі. Марно катаючись по місту, в моєму мозку все ж таки появилась картинка його документів, де згадувалась адреса "Хайвей Авеню, 7, Брайтон". (місто існує, адреса вигадана, може є така. не перевіряла). Все ж таки фотографічна пам'ять - штука корисна.

Добре, що мені добиратися туди хвилин тридцять. За всю поїздку здоровий глузд кричав, що потрібно повертатися в свою стару хижину і дістати перекис, пластирі та самому про себе подбати, проте щось хотіло в середині мене, щоб саме Рудий побачив мене і можливо він не прожене мене, як зустріне в дверях дому о 3 ночі.

Мені хотілось побачити настільки незнайоме, але водночас знайоме лице.

Дорога була на диво видалась недовгою. Одинакові обочини шосе минали повз вікна машини. Ліхтарі, що освічували дорогу, разили і так ослаблені очі, а сидіти сконцентровано за рулем ставало все складніше і складніше. На щастя, по дорозі зустрівся знак, який вказував, що до Брайтона залишилось 4 кілометра і це дало мені сили доїхати до пункту призначення.