Why don't you stay?

7. Так чи ні?

Поки Ніл працював у себе в кімнаті, я, попри його обіцянку, прибрав на кухні сліди нашого обіду та заховав залишки їжі в холодильник. На моє щастя, готування вдається мені дуже дуже добре, і я навіть отримав комплімент від Ніла. Від цих думок куточки моїх губ сіпнулись і створили щось на подобі усмішки.

Для себе я вкрай рідко коли готував, оскільки і часу завжди обмаль, і бажання відсутнє. Проте пристрасть до кухні у мене з'явилась давно. Ще у дитинстві з мамою та Аароном ми готували на Різдво або День Подяки, і завжди це робили разом, але без батька. Коли у тебе мультинаціональна сім'я, то поратись на кухні з ними було набагато більше шансів та причин.

"От би вернутись в той час" - багато хто ненавидить своє дитинство, але я б усе віддав, щоб повернутись у час, коли крім кольору ручки у початковій школі мене нічого не хвилювало.

Із кімнати Рудого долинали біти якогось треку, і я відчув полегшення, що як мінімум мою відсутність Ніл не так скоро замітить. Закінчивши прибирати, я оглянув кімнату, та й квартиру загалом. 

Це приміщення достобіса схоже на його власника. Усі дрібнички та предмети доповнювали цю картину до досконалості. Ніл і сам такий: весь хаосний, швидкий та його всюди багато, але це створює його такого... прекрасного?

Найбільш милими у цій квартирі виявились "котячі речі": вази під квіти, фігурки чи підставки під телефон у формі кота, магніти на холодильнику у формі лапки котячої, та дуже багато фотографій Короля, розвішані усюди на різні шнурочки. Він котячий...тато?

Таки ці два дні змінили багато чого у мені. Але ні, я помиляюсь, це не дні мене змінили, а одна руда особа. Насправді я досі дивуюсь, чому він мені дозволив залишитись, чому прихистив мене та чому так переживає за мене? Чомусь здається, що Ніл ніколи не відповість мені на ці питання.

Із глибоким видихом, я таки заставив себе піднятись із дивану та вийти із квартири, прихопивши із собою ключі від машини. Поки я взувався, Король крутився під моїми ногами, і я переживав, щоб він ще не вибіг на сходову клітку, поки двері відкривались.

Згодом я вже їхав по автостраді, аби швидше добратися додому, і крізь вікна знову і знову пролітали ті самі краєвиди, що й минулої ночі. Насправді, ця вся ситуація здавалась мені до біса абсурдною. Щоразу, згадуючи Рудого, я чесно забуваю як дихати, думати і в принципі існувати. А найгірше те, що він сприймає мене таким як я є, і почуваюсь поряд з ним жахливо комфортно.