Хроніки Енеї

Розділ другий

Кеір сидів на кріслі і вертів у руках батьків кинджал. Він не розумів навіщо. Навіщо він почав все це? Чому?
Хлопець пам'ятав ті безтурботні роки, коли полювання Ельфів на них зовсім не було. Він пам'ятав свою подругу, тоді ще маленьку Ірелінн, ту, хто зараз вів війська Ельфів на них.
Колись все було добре.
Колись.
Кеір добре пам'ятав з чого почалась ворожнеча, колись, двох дружніх кланів.
Він пам'ятає як сам, син голови Вовків, дружив з донькою голови Ельфів.
Як їхня дружба міцніла з кожним днем, а разом з нею і дружні стосунки двох кланів. Але потім... Потім батько закохався, та не аби у кого, а в Ельфійку.
Та навіть не в просту Ельфійку, а в дружину самого голови.
В матір Ірелінн.
І було б все добре, якби так і упадав батько за нею, але ні. Раптово вона відповіла йому взаємністю, хоч хлопець і пам'ятає, що перед цим до їхнього дому приходили Сирени. Напевно вони допомогли причарувати Ельфійку.
Кеір пам'ятає як Ірелінн сердилась на нього. Як сила древнього вогню горіла в її очах.
І пам'ятає він найжахливіше. Те, що його подруга поклялась вбити його батька, а потім і самого Кеіра.
І батька вона вже вбила. Саме вона. Саме сімнадцятирічна Ірелінн Пенроуз. Майбутня голова клану Ельфів. Вона прийде і за ним, і Кеір чекає. Чекає, бо війна йому остогидла, бо він не розуміє, як таке можливо, щоб колись дружні народи, зараз так відкрито ворогували.
На додачу Кеір не розумів, чому замість того щоб йти далі, на Вовків, Ельфи угрупувались з Фейрі й Сиренами і тепер разом тиснуть на людей.
Що ті люди їм зробили?
Чарівники ніколи не нападали, вони завжди захищали свої кордони, випало ж їм, бути прямісінько по центру.
- Голово, - в кімнату увійшов вартовий Вовк -  частина Ельфів відокремилась від військ і прямує через Зелену Греблю до нас. Що накажете робити?
- Розпустити охорону навколо цього будинку.
- Що?!
- Вони не чіпатимуть нічого крім батьківського дому.
- Але вони ж винищують Вовків..
-  Їм треба лише я. Їй треба лише я. Йди.
- Як скажете.
Отже Ірелінн, та до біса ці офіційності, Ірел йшла за ним. Кеір піднявся і вийшов на вулицю. Трохи вглиб лісу, поодаль від будинку була альтанка.
Їхня альтанка.
Там у темряві він і сів чекати.

*
Хлопець чекав, поки його слух і зір не вловили ще когось. Йшла вона беззвучно, та земля віддавала імпульси, які чув Кеір. Зір бачив її силует, але хлопець заплющив очі. Він волів не бачити своєї смерті.
Слух вловив свист металу у повітрі, а хлопець напружив все своє єство, щоб не спрацювали інстинкти. Він втягнув кігті та хвіст. Він хотів прийняти смерть максимально... людяним?
- Ні.. я не можу..- тихий голос в темряві, а потім стук металу об дерево. Клинок упав.
Кеір розплющив очі. Надворі було темно, але зір дозволяв бачити. Він бачив її. З-під білявого волосся вибивались загострені вуха. Вона виросла. Вона дуже сильно виросла. Він розкрив, схрещені до цього на грудях руки і самими кінчиками пальців покликав її до себе.
Ірелінн не бачила у темряві, але її вуха, не гірше Кеірових ловили кожен імпульс. Коліна підкосились і вона впала просто до рук свого друга-ворога.
- Я сумував. - промовив хлопець і пригорнув дівчину до себе.