Хроніки Енеї

Розділ третій

Рейна намагалась зрозуміти де вона знаходиться, але навколо були лише хмари.
- А де ви живете, якщо тут одне лише небо?
- Хочу сказати, що я виснажують дуже швидко, бо несу ще й тебе, тож це єдине запитання на яке я відповім.
- Але ти щойно теревенив так довго що..
- Ніяких винятків. Тож, ми живемо у хмарах. Бачила як вони набувають різної подоби? - дівчина кивнула - Це наші домівки. Так краще спілкуватись з Енеїкою.
- А..
- Досить.
Рей хилило в сон, та вона не була впевнена чи це безпечно. А раптом вона впаде? Тобто, раптом Сен не втримає її, чи щось таке. Тож вона навіть кліпнути зайвий раз боялась.
Дівчина не знала скільки часу пройшло, перш ніж він сказав:
- Опускаємось.
- А де ми зараз? - спитала дівчина коли її ноги торкнулись землі.
- Ми на кордоні Вампірів і Вовків. Вибач, але далі я тебе супроводжувати не можу. Підеш наліво - будеш у Вовків. Направо - у Вампірів.
- Добре, дякую за все. Сподіваюсь ще побачимось.
- Бувай, остання з роду Авріль. Енеїка каже мені, що зустрінемось ми ще не раз, а може навіть скоро. Бережи себе.
- Дякую, ти теж.
Хлопець змахнув крилами і здійнявся в повітря. Лише зараз дівчина зрозуміла наскільки вони великі.
Сен зник з поля зору, проте за спиною раптово почулися кроки.
- А хто це тут заблукав? - промовив хтось неприємним басом.
Дівчина хутко розвернулась і огляділа того, хто стояв перед нею.
Хлопець, приблизно на кілька років старший її самої вишкірився до неї у посмішці. Дівчина поглянула на його зуби і кров похолола в жилах.
За спиною у хлопця був брунатний хвіст, а міцний торс був покритий татуюваннями. Очі ж його блищали холодним сріблом.
«Вовк.» - пронеслося у Рей в голові.
- Мовчиш лялечко? - хлопець закусив губу і лиш тепер дівчина помітила на ній кров.
- Ні. - вона вклала в це слово стільки впевненості, скільки могла знайти в собі, мимоволі згадуючи їх з Євою тренування.
- То ким же ти будеш, і звідки?
- Я Рей. З людської столиці. - хлопець здійняв брови.
- Що ж тебе занесло до нас, Рей. - мимоволі він почав обходити її колом.
- Не твоє діло. Наскільки я знаю, це кордон і тут немає володінь твого клану.
- Яка розумна. Так. Тут нейтралітет, але варто тобі зробити кілька кроків - він стрибнув і Рей похитнулась назад - і ти вже будеш на моїй території.
Дівчина згадала гру, в яку вони грали в дитинстві в селищі. Не вийти з кола. Штовхатись, битись, кусатись, але встояти. Вона мусила встояти на дорозі, щоб не потрапити до зубів Вовка. Рукою вона сягнула кишені на штанях і швидким порухом дістала звідти кинджал.
- А ти маєш зубки, людська кішко. - він знову стрибнув, цього разу поваливши Рей на землю.
Дівчина відчула пекучий біль у руках і зрозуміла що здерла шкіру. Вовк усміхнувся ще ширше і вже прицілився кликами до її шиї, але дівчина вставила кинджал йому між лопаток. Вовк заскавулів мов щеня і впав на неї, придавивши своїм тілом. Відштовхнувши його від себе, Рей піднялась. Вийнявши кинджал дівчина побігла.
Вона знала точно, на територію Вампірів він не поткнеться.
Але треба було ще перетнути нейтральну зону.
Згадуючи заклинання пришвидшення, вона послала імпульс у свої ноги, і молилась, щоб удар, якого зазнав Вовк не дав йому погнатись за нею.
Концентруючи енергію в ногах  дівчина не помітила як опинилась далеко від кордону. Прислухавшись вона почула стукіт колес по землі і побігла в ту сторону. Саме вчасно, перед нею з'явився екіпаж. Кучер зупинив коней і питально поглянув на дівчину, тим часом як з карети вийшов молодик, швидше за все, у офіцерській формі.
- Хто ти, дівчино?
- Я, я - ясно було що після бігу вона сильно захекалась - я Рейна, Рейна Авріль з людського клану. Я втекла з наших земель бо..
- Велика честь Рейно. - схилився в поклоні молодик. - Вас атакували, до нас дійшли новини. Даруйте, але у вас кров.
- О боже, ви ж Вампіри як не крути, а я..
- Не хвилюйтесь панно Авріль, ми офіцери - на службі. Ми п'ємо зілля, шоб крові нам не хотілось, не бійтесь. Дозвольте я допоможу вам залізти до карети, і ми вирушимо прямо до головного замку пана Блейка.
- Дякую вам велике.- Дівчина підійшла ближче.- Чи можу я дізнатися ім'я благородного офіцера?
- Так панно, мене звуть Матео.
- Дякую Матео.
Молодик допоміг їй зійти до карети. Рей вмостилась в куточку й дивилась як Матео заходить всередину слідом за нею. В кареті не було нікого крім них, тож молодик сів навпроти і запитально поглянув на дівчину. Волосся він мав неприродно сірого кольору, коротко стрижене, воно підтверджувало його статус. Очі ж мав темно-волошкового кольору і нині ці очі дивились запитально.
- Панно Авріль.
- Називайте мене Рей. Панна, це занадто офіційно, а повне ім'я як на мене занадто довге, та й офіційності в ньому не менше. О, і ще якщо можна, на ти.
- Звичайно Рей. То що з тобою сталось? І як ти опинилась на наших землях?
- У селищі я зустріла Ангела. Він переказав мені слова мого покійного діда, а потім нас повідомили про охоплення  кордонів, тож він відніс мене до вашого з Вовками кордону. Він сказав що далі нажаль провести мене не може і я сама мушу обирати куди йти. Він полетів, а на кордоні я зустріла Вовка, з яким ми власне і побились, через це кров і ушкодження, але я змогла втекти, використовуючи чари, ну а потім зустріла вас.
- Чи відоме вам пророцтво?
- Про те що я мушу навчатись у семи кланів і зупинити війни? Так Матео, воно все життя на мене тисне.
- Добре. Ми майже приїхали до голови Блейка. Не розповідай нічого, замість тебе це зроблю я, так у нас прийнято. Цілком можливо що пан Блейк захоче з тобою поговорити, але не бійся ти будеш не сам-на-сам з ним. Там буде його найближчий друг і радник Рейвен. Він не дасть тебе образити, у нього вплив на Блейка.
- Вплив в сенсі?..
- Ні! Господи, Рей. Вони просто дружать з дитинства і їх багато що пов'язує.
- Під'їзджаємо! - крикнув кучер.
Рей поглянула у вікно і в серці у неї похололо від величі замку, що був перед нею. Сам замок оточував мур, який вони власне проїжджали. Мур, як і замок зведений швидше за все був з чорного обсидіану, а важкі дерев'яні ворота як і личило замкам, підіймали на ланцюгах незнаної Рей матерії. Здавалось що скло на вікнах було чорніше від обсидіанових стін, а обрамлене було цією самою невідомою матерією. У замка було кільканадцять веж, а на центральній будівлі красувався герб: невеличка пляшечка з червоною рідиною, швидше за все кров'ю, а поруч ключ, що формою нагадував крило кажана. Виконаний герб був швидше за все, з тієї ж невідомої матерії.
- Це цифаніт. Вампірський винахід. - пояснив Матео. - Ми чутливі до срібла, як ти можеш знати, тож краще при зустрічі з Блейком зніми його, якщо воно в тебе є. І я б порадив тобі оглянути вміст свого наплічника, бо після бою з Вовком там щось могло пошкодитись.
- А й справді! - Рей ляснула себе долонею по лобі. Хоч вона і знала що каламар і склянки з зіллями виготовлені не з простого скла, а невідомої нікому матерії, склад якої знав лише дід, статись могло що завгодно.
Коли дівчина пересвідчилась що все ціле, карета зупинилась. Матео допоміг їй вийти. Молодик повів її до величезної цифанітової брами, сказав щось вартовим і ті пропустили їх всередину, до залитого світлом факелів коридору.
Рей намагалась запам'ятати дорогу, щоб у випадку втечі знати куди бігти.
Вгору сходами, наліво по коридору. Поворот направо. Біля червоного гобелену сходами вгору. Три прольоти сходів і направо, до завішеного картинами коридору. Прямо, аж до цифанітового лицарського обладунку і ось нарешті двері з червоного дерева.
- Срібло?
- Немає. А залізо?
- Залізо не має на нас впливу.
- Добре.
- Дозвольте увійти! - голос Матео зміцнів. А двері раптом відчинились.
Рей окинула оком приміщення. Це була прямокутна зала, устелена величезним фіолетовим килимом. Обсидіанові стіни вкривали картини. Вампіри на них, швидше за все були головами, бо прізвище було у всіх одне - Мелас. Чотири громадні люстри, швидше за все, теж цифанфтові були заставлені сотнями свічок. Рей відвела погляд до вікна. Через нього було прекрасно видно навколишній мур. Певно це спеціальне скло, щоб ззовні ніхто не бачив що діється всередині, а ті хто знаходились у замку - навпаки. В кінці зали, на троні, схрестивши руки на грудях і закинувши ногу на ногу сидів він - голова Вампірів. Блейк Мелас.
Його чорне волосся водоспадом спадало на плечі виблискуючи при світлі свічок. Шкіра його була мертвотно-білого кольору, а очі - очі були карими. Рей здивувалась. Невже розповіді про те, що у Вампірів червоні очі, лише байки? Вона подумала які очі були в Матео. Ті теж були не червоними, а волошково-синіми. Дивно.
Одягнений Блейк був у білу з манжетами сорочку, що підкреслювала його тіло. Чорні шкіряні штани окреслювали ноги, а закінчувався його образ до блиску налакованими туфлями кольору крові.
За спиною Блейка стояв ще один хлопець. Бу він одягнутий так само, тільки волосся його було каштановим  і не сягало довше вух. В руках він тримав теку, і з дитячою цікавістю розглядав Рей. Певно це був Рейвен.
- Вітаю вас пане Блейку і пане Рейвене. Дозвольте розповісти вам про цю дівчи..
- Авріль - перебив його Блейк. - Це остання з роду Авріль. - голос його був на диво приємним та низьким проте відлунював сталлю, він наповнював кожну часточку залу, залишаючи по собі ехо.
- Так пане.
Далі була розказана історія Рейни і згодом, вклонившись Матео вийшов з залу.
- Рейно, будь ласка підійди ближче. - лагідно промовив Рейвен. Його голос був тихим, шовковистим і.. ласкавим. Він не відзвінював нотками сталі як у Блейка, а навпаки зігрівав теплом, не притаманним вампірському краю.
- Ні. - коли дівчина почала рух промовив Блейк. У тебе кров.
- Даруйте пане.- дівчина зупинилась.-Я..
- Не звертайся до мене так, як не хочеш щоб звертались до тебе. Можеш ти в це повірити чи ні, але ми рівня Рей. Тож називай мене Блейком. І звертайся на ти, будь ласка.
- Вибач. Я чомусь була впевнена що всі п'ють ці зілля від бажання крові, але Матео казав лише про офіцерів. Я помилилась.
- Аж ніяк. - промовив Рейвен - Всі в робочий час приймають їх, крім цього бевзя.
- Я не хочу труїтися усілякою отрутою! І тобі не раджу!
- Через цю «отруту», а точніше через те, що ти її не вживаєш, зараз ми не можемо розпитати Рей і доладу з нею поговорити. Хоча...
Дівчина знервовано переводила погляд з одного хлопця на іншого.
- Совайся давай. - промовив Рейвен і вмостився на троні перед Блейком. - Тільки заради Рейни, я дозволяю тобі попити своєї крові, поки задаватиму питання.
- Який ти щедрий. - Рей бачила, що хоч голова і говорив це з сарказмом, але очі його горіли бажанням. Рейна була впевнена що між цими двома є ще щось, крім дружніх та політичних зв'язків, але стверджувати вона нічого не могла.
Тим часом Блейк підсунув хлопця ближче до себе і повільно опустився до його шиї. Рей побачила як зблиснули його клики, входячи у плоть. Рейвен вів себе так, ніби нічого не сталось, але дівчина помітила таємний блиск в його очах.
- Тільки обережно, знаю я тебе. - промовив він усміхнувшись.
Його очі були оливково-зеленого кольору, а під лівим оком красувалась родинка.
- Що ж, Рей, відсьогодні ти навчатимешся у клану Вампірів. Твій нелегкий шлях почався. Тобі виділять покої, вчителі покажуть тобі основні навички нашого клану. Я бачу, ти щось хочеш запитати, прошу.
- Та ні, це дурне питання.
- Будь яке питання передбачає відповідь, а як я можу надати її не знаючи питання?
- Якщо вірити чуткам, ваші очі - червоні, але і у вас обох і у Матео вони звичайні.
- Що ж, це цікаве питання і важливе для тебе, бо подальший час ти проводитимеш серед Вампірів. Отже так, наші очі червоні, але не завжди. Очі Вампірів червоніють від злості та голоду. Тож раптом побачиш когось червоноокого - обходь його десятою дорогою.
- Зрозуміло. - Рей мимоволі приглядалась до очей Блейка. На якусь мить їй здалось, що вони блиснути червоним, а можливо це лиш вогонь свічок відбився в його очах. - Ще одне, я не здатна віщувати майбутнє. Тобто поки ні. Точніше шматками і я їх погано бачу.
- Нічого Рей, якщо ти не знаєш.
- Не знаю що?
- Лиш коли пророцтво виповниться повністю, ти зможеш бачити. Але те, що у тебе вже щось виходить, неймовірно! Магію яких рівнів ти вивчала і що можеш зробити?
Рей усміхнулась. Саме цього вона і чекала. Склавши долоні в хитромудрому жесті вона вимовила заклинання. Час зупинився. Вогонь на свічках завмер. Завмерла й усмішка Рейвена. Дівчина підійшла ближче. Вона послала вітерець, щоб посунув волосся, що нависло над очима Блейка.
Його очі горіли червоним.