Хроніки Енеї

Розділ четвертий

- Я ніколи не зможу. - шепотіла Ірелінн обіймаючи Кеіра. - Я не зможу тебе вбити. Хай би що сталось. Ти занадто дорогий для мене. Ти мій єдиний друг. Вдома у мене їх немає, та й навряд чи будуть. Я Ельфійка, котра при зустрічі не вбила Вовка, це ж абсурд.
- Іноді ми всі потребуємо абсурдів. - усміхнувшись відповів Кеір.
- Скільки років ми не бачились?
- З нашої останньої зустрічі, коли ти клялась мене вбити? Десять років, Ірел. Десять років. Ти була на диво злою семирічною дівчинкою.
- Моя мати пішла від нас з батьком, до батька мого найкращого друга зі словами що вона ніколи не любила мене. Я мусила радіти?
- Пробач.
- Це все в минулому. Я сподіваюсь.

Кеіра завжди дивувало у ній це. Щирість. Ірелінн без тіні сорому розповідала про свої справжні почуття прямо в обличчя, щиро, без брехні. Він би так ніколи не зміг.
- Ходімо вже кудись, о цій порі холодно. - Вони підійнялись, Ірелінн підібрала свій кинджал і не чекаючи Кеіра пошкандибала до будинку.
- Де твоя Ельфійська грація?
- Зараз по мармизі отримаєш, Вовку безталанний.

Увійшовши до приміщення Ірелінн повернулась до Кеіра обличчям, і почала шукати сліди того хлопчика, котрим він колись був. Зараз перед нею стояв дорослий вісімнадцятирічний хлопець, з очима, кольору міцно завареної кави, пухкими губами та міцною статурою.
Колись, Кеір був шатеном, проте волосся його вигоріло на сонці, а на висках навіть стало рудуватим. На передпліччі правої руки красувалось татуювання вовка. Вожака.
Таким відзначали кожного голову. Ірелінн пам'ятала, як рука з таким татуюванням лежала на купі інших Вовків, тільки в тому випадку, це було єдине, що залишилось від її власника.

Кеір в свою чергу розглядав Ірелінн. Біляве волосся спадало до лопаток. Не дуже довге, проте й не дуже коротке. Золота середина, як це схоже на Ірел. Очі віддавали блакитизною, впереміш з сірим та зеленим, а зіниці були оточені фіалковими колами.
Одягнена дівчина була у зручний похідний одяг. Штани з купою кишень, де стовідсотково була схована зброя, лляну сорочку та зелений плащ з гербом роду Пенроузів: вогняною кулею, на вершині дерева життя.
На шиї хлопець побачив те, що побачити очікував менше всього. Він підійшов майже в притул вдивляючись у  медальйон, а коли Ірелінн кивнула, він простягнув руки і обережно відкрив його.

Звідти на нього дивився портрет двох щасливих, усміхнених дітей.
Хлопець усміхнувся.
Це був його подарунок.