Хроніки Енеї

Розділ сьомий

Рейна крокувала просторими коридорами в супроводі Матео. Атмосфера в замку панувала не найкраща. Похмурі бліді обличчя на картинах стріляли лихими поглядами в її сторону, лицарські обладунки загрозливо нависали через кожні п'ять метрів, а гобелени криваво-червоного кольору з вигаптуваними на них давніми рунами зловісно звисали з більшості стін. Все це нагадувало моторошний лабіринт, кожен куток якого відлунював небезпекою. Свічки та смолоскипи освітлювали значну частину шляху, тож дівчина мимоволі задумалась:
"Хто їх підпалює? Хто підтримує вогонь і гасить їх? Чи взагалі вони гаснуть? Запитаю завтра у Рейвена,він мусить знати."
- Ми прийшли. - голос її супутника розлетівся луною по пустому коридору. - Тут я тебе покидаю. - Матео ледь-ледь вклонився, а Рейна навіть не встигла заперечити, як за хлопцем вже й слід простиг.
- Вампіри. - тільки й промовила вона заходячи до кімнати.
Вона виявилась на диво великою, хоча навіть слово «велика» здавалось замалим для неї.
Це були справжнісінькі хороми. Стеля тут була височенна, а сама кімната ніби двоповерхова.
На «другому поверсі» розмістилось ліжко та тумба, вниз спускались кручені сходи. Під ліжком височіли чотири шафи вщерть забиті книгами, на підлозі стелився білий килим. Трохи поодаль височіли ще дві шафи, швидше за все для одягу, а між ними здіймались не менш високі двері. Стіна ліворуч від дівчини була розмежована двома величезними вікнами, поміж якими стояло свічадо.
- Я звичайно знала що Вампіри серед всіх кланів найбільші багатії, але страшно уявити як тоді виглядають покої Рейвена чи Блейка. - пробурмотіла вона.
Рейна й оком не змигнула як прюнелева темінь оповила простір за вікнами.
- Невже минув лише день? - запитала вона у свого відображення підходячи до дзеркала. - Достобіса багато всього трапилось.
Обійшовши кімнату кілька разів дівчина відчинила шафу. Провівши поглядом по купі одягу вона помітила довгу брунатно-коричневу сорочку і білосніжні кальсони. Узявши їх з полиці Рейна попрямувала до ванної.
- Чи є в них якась мазь від синців? - міркувала вона роздивляючись пурпурові плями на тілі.- Та й загалом ліки?

Через кільканадцять хвилин дівчина з першою-ліпшою книгою підіймалась по крученим сходам. Гепнувшись на ліжко вона поглянула на обкладинку.
- «Казки, байки й легенди усіх часів і народів». Підійде. - промовила вона відкриваючи першу сторінку.

Колись ми йменувалися однаковими й рівними,
Та йшли роки й закони наші стали трохи дивними.

Хтось став сильнішим й розумнішим,
А хтось слабким і дурнуватим.
Ніколи хтось не воював із іншим,
А хтось ішов й палив сусідські хати.

Отож колись, якогось дива,
Як був і Вовк й Вампір і Ельф,
Жила собі тоді й Людина,
Читала книги і варила ель.

Прийшли тоді на її землі
Сирена, Вовк і Фейрі.
Елю попрохали трішки.
Та їхнє трішки - ціла діжка!

Отож напилися вони досхочу,
Але платить за випивку не хочуть.
Мовляв, за кого себе маєш,
Ти лиш людина, чому букви підіймаєш?

Сказали тій Людині - ти слуга!
Слуга, якій дали свободу!
А землі виділили зі свого майна,
Ти нам повинна за це дати нагороду!

Людина то створіння неконфліктне,
Кивнула ніби добре й так.
Й задарма відпустила йти за вітром
Не врахувала лиш одненький факт.

Тоді ті пани міркували й вирішили, що Людина дала згоду.
Щоб її записали як щось нижче, не достойне визнання.
За доброту отримала Людина "нагороду"
Зватись людиною усе своє життя.

Рейна закрила книжку. Цієї історії вона ніколи раніше не чула, але вона здавалась їй цілком логічною, адже на всіх паперах, у всіх книгах кожен клан писався з великої букви, за винятком людей. Цілком можливо що раніше всі були рівнею, але потім це чомусь змінилось.
Повіки були на диво важкими, тож дівчина перевернулась на бік, вкрилась ковдрою і тільки-но подумала про свічки що й досі освітлювали кімнату, як вони погасли. З цією чудасією вона вирішила розібратись вже вранці, а поки її голову зайняла лиш она думка:
"Я поверну людям їх Людське звання."

______________________________
примітки

вибачаюсь ща коротенький розділ, так вийшло