літо - терапія для наших втомлених душ

Бурштинові коти та маленькі сонячні танці

А літо пропахло цигарками, багаттям і теплом карих очей навпроти.

Хан Джісон ненавидів літо. На те не було причин, просто яке щастя можна знайти в холодних ранкових росах, у спекотних днях, в які взагалі хотілося щоб випав сніг, і вечорах коли постійно літали комарі?
Він любив сидіти на горищі, там не буває комарів і завжди прохолодно, розглядаючи старі журнали, чиїсь щоденники залишені та забуті там на згадку, старі альбоми та знаходити там частини чогось важливого комусь у минулому.
У їх сім'ї на горищі зберігалася пам'ять. Воно було як лист з минулого, зберігало покриті пилом старі малюнки та книги, газети та чийсь майже розвалений велосипед.

Зрідка було чути дітей, їхній сміх і ледве чутні розмови, скрип воріт, бій м'яча об землю, сльози та птахів. Були старші голоси, але Хан ніколи не цікавився хто це і навіщо прийшов. Він читав старі статті та книги, розглядав чиїсь малюнки та старі сімейні фотографії.
Його майже ніколи не чіпали. Всі спихали на пубертатний період і на «це підліткове».
Джісон любив самотність. Любив свободу та пам'ять. Його улюблений предмет у школі - історія, а хобі спостерігати. Спостерігати, як ростуть квіти, як змінюються люди і як пливе сонце. Якщо придивитися, вечірнє сонце пливе швидше, і сам Хан спостерігав за ним щовечора, фотографуючи кожен новий захід сонця на камеру.

На плеєрі грала спокійна музика, в переклад якої Джісон не дуже вдавався. Йому подобався мотив і звучання, приємний голос виконавця і сам момент, у який він її слухає.
І момент дозволяв піддаватися. Через маленьке горищне віконце в запорошене приміщення потрапляло світло, і від цього весь світ хотілося фотографувати тут і зараз. Він ніколи не переглядав галерею, бо знав: двох однакових заходів сонця в ній ніколи не буде. Кожен із них новий для очей, з новими кольорами та новими емоціями.
Жовті, червоні, яскраво-яскраво-рожеві, помаранчеві, фіолетові, сині та вогнено-особливі. Щовечора їх хотілося сфотографувати, залишити на згадку і зберегти як нову історію. Джісон не вмів малювати, але він точно хотів би намалювати кожен захід сонця і кожен літній вечір.
У нього на горищі не було акварелі чи гуаші, тільки старі-старі олівці та альбом привезений ним із міста. У ньому вже було кілька замальовок простим олівцем. На першій сторінці була бабусина клумба, вона невелика, але квітів у ній хоч греблю гати і всі різні. На другій оселився трохи косий і не пропорційний рудий сусідський кіт. Він виглядав як сонце, його шерсть поки він купається в променях набуває бурштинового відтінку. Шкода, що у Джісона немає такого олівця, і кіт вийшов трохи схожим на апельсин. На останній сторінці погано стерті начерки. Кут кімнати, спроби змалювання старої шафи і той самий, більш невдалий, сусідський рудий кіт. А решта сторінок порожня. Хан не любить брати до рук альбом, на малюнки йде багато часу і нервів, і, напевно, для себе він боїться здатися невдахою. Він той, хто проводить час сам, і при цьому, якщо поглянути на альбом, малювати він не вміє. І саме тому він малює тільки коли в повній самоті.