Та над усе дивно — знову тримати у своїй руці руку дружини й згадувати, як ми вважали одне одного загиблими... (1)
— Кііінець, — пустим коридором пролунало доволі тихе, але таке знайоме хрипле бормотіння. Остання сторінка книги зашелестіла й врешті опинилася під тиском твердої обкладинки.
У кутку кабінету сидів юнак, схожий чи то на змію, чи то на дракона. Шкіра була темно-сіра, немов попіл, шию й руки прикрашали білосніжні мармурові плями, що нагадували яскраве ніжне полум'я, а голову — два величні роги, усіяні яскравими фіолетовими візерунками, подібні до слідів від розрядів блискавки, які пронизують беззахисне дерево. Загострені вуха опустилися, торкаючись рогових відростків, і виблискували кристалами від світла ліхтарів. Він заворушив хвостом і, позіхаючи, подумав: — Це ж наскільки мені нудно, що я вже вчетверте це читаю?..
Відклавши книгу подалі, потягнувся. Але здалека, раптово, відчулися доволі м'які легкі кроки, які поступово, неспішно наближалися до офісу. З дверей виглянуло здивоване лице милої жінки:
— М? Чого ти ще тут? Усі вже давно пішли, збирайся, мені теж треба додому, а кабінет на тебе не залишатиму, бо ще заснеш, — пролунав обурений, але ласкавий голос на адресу хлопця. Біля порога стояла жіночка середнього віку з помаранчевим м'яким хутром на вишуканому пальто. Вона перехрестила є руки, стискаючи книжки до грудей, дивилася з невеликою усмішкою.
— Т-так, звичайно, я вже йду. Щось знову задивився, — сказав він та, збираючись, випустив дорогоцінну книгу.
— Знову та ж сама? Тобі не набридло це читати? – промовив ніжний голос із легким хихиканням.
— Є таке. Це моя улюблена. На інші якось і душа не лягає, –— відповів юнак грубуватим та серйозним, але таким же трішки сором'язливим тоном.
— Добре, можеш іти. У час пік буде доволі складно повертатися додому, — підмітила вона, зводячи пишні брови.
— Як не було б прикро це визнавати...
Хлопець швидко зібрав усе та миттєво покинув кабінет, не помітивши, як вже біля дверей поринув у себе. Коридор, як і вся будівля, був незвично пустий, але від цього такий приємний. Подвір'я ліцею мало похмурий вигляд: усе листя вже давно опало, кущі поникли, а з боку воріт віяло легким холодком. Тільки нещодавно живий зелений сад перетворився на квінтесенцію сірості та бруду. Але хлопцю це все було ще до душі, хоча й не так веселило, як улюблені айстри в самому центрі колись зеленої алеї. Поруч стояла величава церква «Трьох святих», котра видавала останній вечірній дзвін, так голосно, ніби молячись про милість Божу.
ВИ ЧИТАЄТЕ
До глибини душі
SpiritualТаємничий герой потрапляє до іншого світу, стражденно намагаючись вижити та водночас віднайти свій сенс буття, мрії, потреби та справжнє «я». У глибинах підсвідомості химерний демон переслідує його, мріючи скинути з престолу розуму.
