Y/N & Stray Kids

Він бачить твої сльози(Макне лайн)

~Хан Джисон~

Вітер загравав з листями високих дерев, наче одинокий старець, що згадує давно забуту мелодію, збивається і знов продовжує в новому темпі. Місяць витіснив палке сонце, прогнав його гарячі промені, заповнив неонове місто гомоном машин, розмовами людського натовпу, який вічно кудись рухався.

 Серед вікон, які палали кімнатними лампами, виділялося одне- щільно закрите шторою. Ви з Джисоном не збиралися єднатись з гучним містом, а віддали перевагу сумісному перегляду фільмів жаху. Сцени на великому екрані змінювали одна одну, висвітлюючи криваві сцени чи то вбивста, чи то появи чергового привида. Хан з більшою цікавістю спостерігав за тобою, беззахисною та наляканою, допоки його світлу голову не відвідала темна ідея. Різко він стиснув твою руку і закричав, наче прям перед вами з'явився жах з екрану. Ти сховалася в його обіймах наче шукала там свій порятунок від неминучої смерті, серце розривалося від різкого викиду адреналіну, колотило до болі, в очах з'явилися сльози, коли хлопець просто потягнув твоє тіло на себе і впав на м'який диван.

"Вибач, дурненька, все добре, тільки не плач." В наступну мить ти стукнула Джисона і змінила фільм на рандомну комедію.

~Лі Фелікс~

Минуло 2 роки з вашої останьої зустрічі. Відносини це важка праця, але коли ти не можеш торкнутися коханої людини, відчути її дихання, серце биття, чути поруч рідний голос, вони перетворюються на справжнє випробування, яке, нажаль витримують далеко не всі. Вічно забитий графік зірки та неочікуване перенесення відділу компанії в іншу країну поставили останню крапку вашої по-справжньому казкової історії, де обидва тонули одне в одному.

(16:40)Екран телефону висвітив старий календарний запис, звертаючи на себе увагу булькаючим звуком сповіщення. Темні очі на мить завмерли, поки мозок знов і знов обробляв написаний 2 роки тому текст опису події "Аеропорт 17:30". Різко Фелікс зривається з свого місця, залишаючи мемберів в тихому шоці. (17:20) Таксі зупиняється біля аеропорту. Погляд бігає між оголошених рейсів в пошуках країни, що розлучила вас.

(17:40) Серед натовпу пасажирів він помічає тебе з невеликим багажем, як в останню вашу зустріч. 

"Агов... Давно не бачились" тихо окликнув він, наче сам не вірив в реальність цих подій. Від неочікуваності ти зробила крок назад і обережно оглянулась поки не завмерла. Серця обох пропустили кілька ударів поки тіла не зустрілися в міцних обіймах. Твої очі наповнили сльози, горло стягнув гіркий ком.

"Не треба сліз... Ти знов вдома."

~Кім Синмін~

Суцільний стрес огорнув тебе, наче велетенський павук він десятками очей спостерігав за кожним рухом своєї кволої здобичі, що все більш і більш плуталася в пастці хижака, він знущався, він сидів у кожній людині, в будівлі, в кожному промовленому до тебе слові чувся його гидкий, отруйних сміх і ось ти повертаєшся додому, де тебе мали зустріти холодні, сірі стни, тіло тремтить від напруги і от от ти впадеш, коли очі зустрічаються з чоловічою фігурою на дивані, в залі грала тиха музика, теплий світ ламп наповнив приміщення, хоча більш яскравою була ніжна посмішка хлопця, що помітив твоє повернення і вже йшов на зустріч. Ти не витримала, сльози хлинули з втомлених очей, вся быль, яка сиділа в серці протягом тижня поступово танула в дарованих Синміном обіймах. 

"Дихай глибоко, я прямо тут, з тобою." Палке серце хлопця розривалося, проте він продовжував мовчки тримати тебе в своїх руках, лиш ближче пригортаючи до себе.

~Ян Чонін~

Ти завжди дотримувалася образу щасливої людини, свої проблеми, переживання ховала в найглибших куточках своєї душі, аби ніколи вони не вибрались на зовні... Проте минуло багато часу і гидкий ком болю виріс в десятки разів, перекриваючи собою повітря, тіло наче розривало з середини криком, але нхто не міг цього почути бо ти сама безсилими руками тримали його в середині. Цим вечором Чонін вирішив повернутися раніш, великі пакети наповнені різними снеками, солодощами та іншими продуктами, що ще зранку йому було сказано придбати, опустилися на підлогу коли хлопець зайшов в оселю. Все ніби завмерло, не грала музика, світло вимкнено.

"Т/І" невпевнено спитав у холодної тиші хлопець , він пройшов до вашої кімнати і зупинився в дверях. Ти, підтягнувши до себе коліна, сиділа серед ліжка, волосся хаотично розкидане по обличчю, руки накривають губи, жодного звуку, мовчазний плач. Хлопець обережно сів поруч, його серце пробивало тисячі голок від одного погляду на любі очі, які зараз здавались зовсім іншими, пустими, холодними.

"Ти можеш мені довірити все, благаю, я не хочу щоб ти відчувала себе так" він ніжно вклав тебе поруч, пригортаючи ближче до себеніби найцінніший скарб.