Румпельштільцхен нас переніс до якогось старого замку. На вигляд він був достатньо великим. Навколо будівлі гарно плелися троянди, було видно, що за ними багато часу не слідкували, вони жили своїм життям. Також стояв достатньо високий паркан с металевих візерунків, малюнок на ньому нагадував такий же самий малюнок який зробили квіти на стінах замку. Великі вежі прикрашалися гарними циліндричними верхівками з великими нібито розмальованими мозаїкою вікна. Взагалі було видно що в будівлі багато різних вітражів. Коли ми зайшли в двір то було видно багато неприбраних клумб з квітами, місцями вони нагадували просто ще один клаптик лісу який був ззовні. Ліс був густим тому я зрозуміла що ми в його центрі, далеко від інших істот.
Доречі про істот, мене цікавить хто ж все таки Румпельштільцхен, не схоже що він людина але і сили феї в нього не має. Від нього несе темною магію, і дуже сильною. Не питайте як я це зрозуміла, просто відчуваю.
За останній час я зрозуміла, що краще слухати своє передчуття.
І ось ми зайшли в будівлю, і він сходу почав розставляти правила.
- і так дівчисько, слухай уважно, в домі нічого не переставляти не рухати і не ламати. В кімнати крім своєї, кухні та зали, не лазити. Не кричати, та не чіпати мене. Я сам прийду до тебе коли потрібно буде. А зараз мені потрібно йти. Соломія покажи її кімнату.
- е-е-е ні. Мені потрібні книжки. Або ти хочешь щоб я с глузду з'їхала?- у вільний час, а в мене його було багато, я любила багато читати. Я читала все що траплялося на око, від детективу до історії. Взагалі мені більше подобалася частина де розповідали про самі битви. Мені подобалося визначати висновок раніше чим я його прочитаю. В історії робили багато помилок, але чомусь більшість з них зараз повторюють.
- ну добре, але тільки спробуй щось зламати дівчисько.
- та йди вже до своїх подруг, тільки мій час витрачаєш, - він хотів ще щось додати але швидко зник. Соломія взяла мене за руку та відвела до моєї кімнати. Кімната була достатньо великою з ліжком, шафою та столиком біля вікна. На них було багато пилу а підлога була брудна. Я спитала де знаходиться вінник та все те що мені потрібно буде для прибирання, вона в свою чергу навіть намалювала карту. Я бачила, що вона розмовляє з Румпельом жестами, мені здається це дуже цікавим. Потрібно буде прочитати більше про них якщо знайду книгу.
Насправді в нас не кам'яний вік, але як я вже зрозуміла то комп'ютера тут не має, та мобільного зв'язку теж. З-за війни його виключили, це було розумно з їх боку. Я брала телефон Соломії, щоб зв'язатися з кимось, не знаю з чого я взяла що мобільний зв'язок буде працювати. Єдиний варіант що залишався це за допомогою дзеркала. Якщо накласти правильно закляття то на найближчому до людини дзеркалі буде ваше відображення та голос. Для цього потрібна правильна руна. Я вирішила знайти в бібліотеці книгу по такому типу магії, але спочатку вирішила брибрати в кімнаті.
Я пішла брати вінник та воду з відром та наткнулася на когось.
- добрий день, а я Афіна. - ну це ж так логічно сразу казати своє ім'я невідомому чоловіку.
- я вже зрозумів. Прошу вибачення, що не прибрав вашу кімнату сам. Містер Румпельштільцхен заборонив мені це робити. Доречі я Генріх Гріндевальдович, я дворецький цього далеко не гарного як раніше замку.- як я зрозуміла він був антропоморфним собакою, сам вдягнений в гарний костюм. Його хутро було гарно вкладене, але було видно що йому років за 40.
- судячи з вас то це не ваша провина.
- містер Румпельштільцхен не дозволяє прибирати, навіть його кабінет. Тепер ця розкішна будівля знаходиться в повній владі дрібних твердих частинок в повітрі, які осідають під дією власної ваги, але деякий час можуть перебувати в повітрі у зваженому стані. Навіть вікна не дає відчиняти. Єдине кого він не чіпає це нашу кухарку. Мені іноді здається що вона його може вбити.
- ви так кажете начебто його ніхто не може вбити.
- а ви не в курсі?- дворецький подивився на мене здивовано та взяв в руки годинник.
- схоже ні, а що він за істота?
- я мабуть сказав зайве, пробачте мені потрібно йти до кухарки, щоб допомогти.
- цей труп тримає всіх в страху чи що?- сказала я собі під носа, але вухо дворецького піднялося і він знову повернувся до мене.
- прошу вибачення але містер Румпельштільцхен поважна особа, ви не знаєте його, щоб так казати. Побачимось за обідом.- що з ними не так, він не дає робити навіть їхню справу. Румпиль просто поїхавша людина.
Згодом я знайшла все, що мені потрібно та пішла до себе в кімнату. В моїй кімнаті був гарний малюнок з дівчиною, що в одній руці тримала книгу а в другій меч. Схоже його малювали дуже давно. Я зняла картину, щоб повісити на іншу стіну, та побачила підпис під нею « Я всеодно звідси втечу, твоя леді. ». Можливо ця картина Соломії, але я би не сказала, що вона тут проти волі. Я вирішили відкласти цю картину та продовжити прибирати, згодом я знайшла декілька книг з романами в шафі та багато фарб в столі.
Я вирішила віднести книги в бібліотеку, адже я не цікавилася романами. Та зайшла до Соломії.
- слухай а ти часом не малюєш?- вона похитала головою негативно. Тоді в мене виникає багато питань, хто та леді, що малювала ту картину, та де вона зараз.
- а ти не знаєш хтось тут ще жив до нас? - вона знов похитала головою, що ні. Та почала щось писати на листочку. Я підійшла та прочитала вголос.
- « ти щось знайшла?», так в кімнаті висіла картина підписана «твоя леді». - вона продовжила писати« я знаходила книжки з вирваними сторінками та заду мого столу був намальований відлік часу.»
- давай поки що не розводити паніки, я спробую спитати. Якщо знайдеш щось пиши.- вона похитала головою позитивно, і я пішла до бібліотеки.
Вона була ну дуже великою. В кімнаті стояло багато рядів з книжками та на кожному з них було написано відділ книжок. Було видно, що відділ « Медицина магія/трави/зілля/практика» була чистіша за всіх, Соломія мабуть багато читає про це. Я знайшла відділ для романів та вирішила розставити їх, але потім зрозуміла, що в ним не має своєї розстановки. Вони стояли як-небудь. Я вирішила взяти собі книги з магії. Вся магія робиться завдяки рунам які придумала багато століть назад. Єдине що робиться без них це згусток магії, але він ні на що не здатний. Це я знаю тому, що я часто засинала з Марсом коли він це вчив для здачі екзаменів. Це було до того як він почав літати на острів. Це було до війни... Чи знав він, що Пітер наш дідусь? Чи що Дінь-дінь наша бабуся? Чи може він взагалі ще живий? І знову починає набиратися прозора, злегка опалесцентна рідина. Але я не можу плакати, зараз мені треба зібратися та зробити все можливе, щоб побачити хоча би Ґейвон. Чи вона прийме мене такою. З шрамами на руках та жовтим оком. Можливо це все не має сенсу і вона буде мене боятися підпустити до себе. Не повіре що то я.
Згодом я відігнала ці думки та знайшла книги по магії. На даний момент моя ціль стати сильнішою, те що станеться пізніше буде іншою проблемою. І ще я взяла книгу з мовою жестів, щоб краще розуміти Соломію. Я вирішила знайїти місце на вулиці. Та побачила велику альтанку що була вкрита трояндами, але лавочки с столом були прибрані. В загалом троянди створюють гарну атмосферу але вони ж її руйнують своїм хаосом. Якби це все прибрати, це місце було б найкраще для мене.
Щоб створити магію потрібні руни, а їх треба знати. Чаклуни які цим займаються давно знають їх на пам'ять. А таким як я треба їх малювати. Оскільки я не знала як працює медальйон я боялася пробувати робити навіть згусток магії. Як вже відомо мої сили не контрольовані, і яї бачила результат її. Тому я почала перемальовувати руни, щоб запам'ятати, та з кожним разом ускладнювала закляття. Я старанно перевіряла їх на помилки, якщо ж вони були я малювала знову.
Не знаю чи має воно якийсь сенс але я це робила до вечора. Та потім пішла, щоб знайти щось поїсти. Як я прочитала то для зв'язку через дзеркалу потрібна річ цієї людини, якої в мене не було.
Коли я шла по коридору я знайшла кухню,та зайшла. Там я побачила антропоморфну кішку, як я зрозуміла це була кухарка.
- доброго вечора, ми з вами ще не віталися, я Афіна.
- добрий, а я Фіона Лестрендж. Приємно познайомитись.
- а не підскажите, що можна поїсти?- можливо це й було нагле питання, але я так хотіла їсти, що мені було всеодно. - Судячи з слів дворецького ви найвпливовіша в цьому замку.
- Ха-ха-ха це він такий жартівник. А їжу потрібно приготувати, зможеш допомогти?
- По правді кажучи з мене погана кухарка. Я ніколи не готувала.
- Нічого страшного,я навчу. Головне слухай уважно,- вона дала мені в руки миску з картоплею і ножа. Вот як би це зараз не звучало але я нічого не вмію робити. Я прожила все життя в замку, що від мене можна очікувати.
Вона показала мені як її чистити, та я почала пробувати але декілька разів подряпалася. Вона дивувалася з моєї скорості загоювання, але раніше було швидше, мабуть із-за того, що я не повністю відновилася подряпини загоювалися в рази повільніше.
- Це так дивно виглядає якщо чесно.- міс Лестрендж не переставали дивуватися. Мені потрібно розпитати так багато в неї але я не знаю, з чого можна почати.
- Раніше це було в рази швидше, мабуть ви думаєте, що я зовсім криворука. Я з замку не виходила а в замку після того як я випадково підірвала кухню мене більше не підпускали до неї. І чесно то було випадково. Мені брат сказав, що якщо я покладу лак для волосся в мікрохвильову піч то з'явиться веселка. Хто б мені тоді сказав, що то не можливо.
- ха-ха-ха це не важливо. Приходь до мене кожен ранок, вечер та обід. Якщо звісно не будеш зайнята заняттями.
- звісно. Як раз такі навики мені потрібні найбільше якщо чесно кажучи. Якщо я буду голодувати магії мене не врятує.
- і правильно,- через картоплин 5 в мене почало виходити краще я не чистила картоплю квадратом. Вона вже більше походила на картоплю. І я перестала так часто дряпатися.
- слухайте, а хто тут жив до нас з Соломією?
- ну в містера Румпельштільцхена була дружина. Вона була яскравіша за сонце. Іноді здавалося, що коли вона посміхається сонце виходить, щоб подивитися на її ідеальну красу. Міс завжди ходила в прекрасних платтях, які подарував Румпельштільцхен. Вона була добра абсолютно до всіх, вона не була принцесою. Вона була воїном. Розумніша за всіх та сильніша за будь-якого чоловіка. Якщо чесно історію їхнього кохання я не знаю. Коли містер Румпельштільцхен нас врятував то їй вже було 39. Навіть в такому віці вона була надто ідеальною. Коли я дивилася на її фотографії де вона в її юному віці, в мене завжди викликало захоплення те наскільки вона була прекрасною. Оскільки містер Румпельштільцхен безсмертний то вона померла приблизно в 95. Коли він все ще був молодим та все также сильно кохав її, вона померла в нього на руках. Він нічого не міг з цим зробити, ні з її смертю, ні з його безсмертям. Тільки із-за неї він став добрим, тільки із-за неї він готов був знищити всіх на своєму шляху тільки щоб вона була з ним навіки чи тут, чи на небі. На жаль коли вона померла він закрився від всіх. В нього не було друзів з братом і сестрою він не розмовляв тому він залишився один. Єдині хто був з ним як ті хто його опікує це були Я та Генрі. В цьому замку було багато людей які прибирали та робили все інше, але вони пішли. Потім він знайшов Соломію. Її селище спалили та вона одна залишилася з рідних, вона вже тоді не могла говорити. Бідна дівчинка залишилася в 11 років зовсім сама. І в тебе історія трагічна, містер Румпельштільцхен дуже добра душа.
- він мій дядько по суті і як би він на мене не бурчав але я йому вдячна. Я могла вбити ще більше людей якщо б він мене не врятував.
- ти дивна ти не хвилюєшся за себе, для тебе головне щоб не відомі для тебе люди не постраждали. І це правильно.
- ця жінка мабуть була просто чарівною. Не знаю їх історії кохання але мені здається вона не менш романтична чим все їх життя.
- мені теж так здається.- потім я порізали цибулю, моркву і в мене хоча би це гарно виходило. Як я зрозуміла то вона ще зробила курку в духовці та ще два салати. Я звісно розумію нас не мало. Але чи з'їмо ми це все не знаю. Міс Лестрендж як на мене ну дуже сильна жінка, стільки всього робити на стільки голодних людей. Тут потрібно мати і справді сильну силу волі.
Потім до нас приєднався містер Гріндевальдович та допоміг накрити на стіл. Ми охайно розставляти посуд та до нас зайшла Соломія з книжками.
- поклади їх та сідай вже за стіл, вже час- сказала міс Лестрендж в суворому тоні.
- а як же Румпельштільцхен?
- якщо захоче прийде, я завжди готую їжу на один і той же час.
- а все таки я його покличу.- я встала з стола та пішла до кімнати Румпеля, мені так подобається називати його скороченим ім'ям. Я вже більш менш почала орієнтуватися в цьому місці і знайшла його кімнату. Я як культурна людина постукала в двері та він нічого не сказав, я вирішила що його не має тому не збиралася втрачати можливість і хотіла пошукати якусь інформацію в його кімнаті. Але все ж таки я ще сказала чи є він там, але він нічого не сказав. І я зайшла, не знаю навіть зря чи ні але він стояв там тільки в боксерах. Як я зрозуміла він вдягався але стояв спиною до мене та дивився в дзеркало. Його тіло було розслаблене але це не заважало його м'язам так гарно виділятися. На його руках було гарно видно вени які його тільки прикрашали. Спина була як в дві мене, а скажу чесно я маю пишну фігуру. Взагалі він був м'язистим так можна було сказати навіть по його ногам, я мовчу про дупу. В якийсь момент він повертається до мене лицем.
- не гарно так підглядати дівчисько.
- в мене 4 брата, як ви думаєте я хоч щось там не бачила?
- не сперечаюсь. А все ж таки, що тобі від мене потрібно?
- пішли їсти.
- і заради цього ти увірвалась до мене в кімнату?
- так, міс Лестрендж готувала старалася. Я собі всі руки порізала. Так, що спусти свою накачану дупу до нас, і поїси а то зовсім як труп. Ти хоч на сонце виходиш?
- тобі яка до цього справа по перше а по друге, я не хочу їсти.
- тобі мабуть здалося, що я питаю чи що?- на мить на його обличчі з'явилося здивування, нібито він щось згадав, - або ж розкажи про свою дружину, а саме як познайомилися.
- ти диви яка нагла. Звідки ти про неї дізналася?
- я зняла картину з стіни, ззаду неї був підпис « Я всеодно звідси втечу, твоя леді. ». Я спитала в кухарки хто тут до нас жив. А вона в свою чергу розповіла про дівчину чиє сяйво неможливо було зрівняти з сонцем. І знаєш мені тепер ну дуже цікаво яким чином ви зійшлися, тому що мої знахідки не сходяться з ідеальним коханням.
- мабуть я не мав би цього тобі розповідати, адже це не твоє собаче діло. Але я хочу, щоб ти не думала, що я монстр. Як думала вона спочатку. Тільки дай одягнутися.
- без питань. Я сяду поки що на ліжко.
Потім він одягнувся і знаєте може він і не виглядає як труп. В трупів не має таких м'язів сто процентів, ну я не бачила таких. Він сів біля мене та почав свою історію.
- по суті ти права я не людина. Брату і сестрі дісталися здібності, а мені нічого. І коли в мене була моя перша дружина мене відправили на війну. З неї я вже повернувся кульгаючим. Коли вона мене побачила то вигнала з будинку. Сказала, що я їй більше не потрібен. Той час був важким для всіх, це було 200-300 років тому. Я попросту скидався по лісу і наткнувся на чародія. Який просто благав мене вбити, замість цього він мав подарувати мені найсильнішу силу яка була на цьому світі. Він дав мені свій кинджал і я вдарив його в самісіньке сердце. На кинджалі з'явилося моє ім'я. Мене захватила темна матерія, як я потім зрозумів темна магія, що і справді була найсильнішою і по суті я став безсмертний. Але є одне але, мене могла вбити людина тільки цим кинджалом і вся моя темна сила яка поглинала мене як фізично так і морально перейшла би йому. Спочатку я думав, що це рятунок, але потім я зрозумів, що це прокляття. Від якого не позбудешся. Я відчував таку силу, що заставив десятки людей побудувати це місце. Я зупинився тільки коли вбив свою колишню. Я зрозумів, що я став монстром. І замкнувся в замку. Одного разу бідний чоловік який загубився коли їхав в інше місто потрапив до мене. Він благав шанс на життя, і сказав що віддасть свою доньку за нього. Розповідав що вона гарніша за ідеально написану книгу, розумніша за самих відомих вчених, та яскравіша за сонце. І він не збрехав, вона і справді була такою. Але батько їй лиш сказав що я хотів його вбити. А вона була воїном, і хотіла мене вбити. Із-за того що я не з'являвся в людях десь років сто, я став для них міфом. І вона спробувала мене вбити. Я замкнув її в кімнаті та давав їжу, приносив фарбу с пензлями, та книги які вона тільки хотіла. Згодом я випускав її тільки коли уходив, але завжди був ззовні, щоб вона в котрий раз не спробувала втікти. Потім ми почали більше бачитися, і в якийсь момент вона все ж таки зрозуміла, що батько збрехав, хоча я тисячу разів пробував їй це пояснити. Звісно я не мав права цього робити, тримати її у себе попри їх волі, але ми з її батьком вклали угоду на життя, що якщо вона втіче від мене то помре страшною смертю. Я купляв їй найкращий одяг, вона любила вибирати кожен день новий образ. Так ми прожили два роки. Я почав помічати, що люди планують напад на мій дім. Вони хотіли забрати мою леді, мою Бель. Єдину хто освітлювала мій день і мою будівлю, моє єдине сонце. В моєму замку вперше почали з'являтися звірі, вона дуже любила коней, а особливо на них їздити. Ти мабуть бачила картину з кіньми по всьому замку. Скажу чесно я її вже не тримав, вона могла поїхати в любий момент. Але люди все ж зібралися селищем та з якимсь головним почали бій. Цей ідіот знайшов мій кинджал та спробував мене ним вбити та вона загородили собою. Бель отримала страшний удар прямо в груди але в цей момент прилетіла мама, та побачила це все. Вона як фея виконала мож найсильніше бажання, та врятувала мене. Якщо чесно це була остання моя зустріч з мамою. Але та сама мить коли я зробив пропозицію моїй Бель і вона була згодна. Потім до нас почали їхати люди, завдяки доброті Бель в нас з'явилися кухари та інші особи які допомагали по дому. Бель обожнювала рози тому всі клумби прикрашені були ними. Але все ж таки пройшов її час і вона вмерла. Твоя поведінка просто нагадує її коли вона тільки приїхала. Якби ж ти знала як сильно я хотів померти з нею, аби бути завжди з нею.
- трагічна історія. Але я не думаю, що вона б хотіла щоб ти так сильно відсторонився від всіх. Міс Лестрендж та містер Гріндевальдович роблять все щоб тобі було комфортно з ними. Вони навіть виконують твої дивні забобони. Зрозумій їх хоча би, - в цей момент в кімнату зайшла міс Лестрендж та вдарила полотенцем Румпеля, це було просто ідеальне попадання в ціль.
- ай
- не бреши тобі не може бути боляче. Якщо сам не їж дитину мені не чіпай. Сонце пішли.- вона потягнула мене за руку та я пішла за нею але зупинилася в дверях.
- може все таки поїси з нами?
- пробач, я все ще не хочу.
- ну і хрін з ним, пішли сонце.
- Фіона ти ж її теж так називала, - вона повернула мене за плечі до нього лицем.
- містер Румпельштільцхен подивіться на цю дівчинку, по суті вона ваша кров. Вчить її як доньку і вона від вас просто так не відвернеться.
- я тебе зрозумів Фіона. Вмовила поставте на мене теж тарілки я теж спущусь, але через хвилин п'ять.
- вони завжди стоять там для вас.
Ми спустилися в вітальню та сіли за стіл. Я вирішила відкрити штори але в мене не виходило.
- вони, що цвяхами прибиті?
- ні, саморізами прикручені.- він як раз з'явився в кімнаті. Обличчя всіх прямо засвітилися. Вони були так раді знову бачити його за столом. І все ж таки я, як тільки могла потягнула штори вниз і вони все ж таки обірвалися. І впали прямісінько на мене. Всі почали сміятися гучним сміхом.
- рятуйте, я заплуталася.- сказала я здаючись тому щоне могла вилізти з них. Стіни в замку були високі, тому і штори довгі. Я відчула як штори підіймаються в верх та потім зрозуміла, що то Румпиль підняв їх своєю магію.
Всі щиро поговорили та пішли спати адже вже була ніч.
