Подих північного вітру (В ПРОЦЕСІ)

Пролог

17 років тому

Буря. Вона затопила собою всі околиці. Вже 10 років не було такої сильної повені. Річка Катар виходить зі своїх берегів, владно поглинаючи все навколо. Природна стихія люто відбирає людський врожай, помешкання, життя. Вітер дме з самої півночі, де люті варяги колотять лід та полюють на кровожерливих скелезубів. Все королівство Тартан, що південніше від королівства Скелястих земель, яке затопило на кілька годин раніше,поринуло у нелюдську пітьму води.
Важко уявити, які жертви понесли людські душі: Катар заповнена цілою купою людських спогадів. Ці спогади поселилися в речах, що їх змило водою. Вони проминуть весь Смарагдовий острів, аж поки не доберуться до берегу Смарагдового моря. Вода холодна, наповнена негативною енергією, але що це? Серед купи мотлоху, прямо в воді, видно, як квапливо пливе колиска. Вона була надійно вкутана від негоди, наче оберігала щось дорогоцінне і крихке. Нікому немає діла до цієї маленької дрібниці на фоні стихійного лиха. Кожна родина рятується від холодних, тонких рук смерті. Найбільш пощастило риболовам. Вони зібрали сім'ю до купи, і поспускали човни в воду. Тоді вони пливли ближче до кордонів країни, де починалися скелясті гори. Там було напрочуд безпечно.
А що ж колиска, котра до сих пір пливе за течією Катару? Оо, її винесло майже до моря, та схоже, в когось непогана вдача.

На березі Смарагдового моря, прямо на краєчку Тартану стояв могутній храм. Це був превеликий храм святого Єремія, в якому служили ченці та черниці. Єремій - бог всього сущого, боротьби та примирення, любові та ненависті, перемоги та поразки. І саме в цей нещасний для королівства момент стара черниця на ймення Місі йшла вздовж берега ріки. Передчуття казало, що вона має бути тут і зараз. Її карі очі горіли якоюсь загадковою іскрою надії. Чого вона сподівалася, мабуть сама не пояснила б.
В воді видно тіла потопленеків.. їх вже ніяк не спасти, та жінка не втрачає надію знайти живих людей. Вдаличені видніються інші людські постаті: ченці, що вийшли з такою ж ціллю, що й Місі. Жінкам строго заборонили виходити за межі дужої брами храму, та вона ослухалася. Серце підказувало: треба бути тут і зараз. Поглядом шукала щось в воді, не знаючи, що це має бути, та ось, в очі впала колиска, що зачепилася золотистою стрічкою за кволу вітку куща. Ще трошки, і вітка просто зламається. Не роздумуючи ні секунди, Місі помчала вперед до колиски. "Дитина"- маячило їй в голові: "Може, ще жива дитина!" На останніх секундах вона вхопилася за стрічку. Це була її перемога, вона лікувала від відчуття героїзму, поки ченці не помітили її.
-Що ви собі дозволяєте, сестро? Хіба ми богом не просили всіх залишатися за брамою?
-Так, отче, вибачте мені мою недбалість, але дивіться, що в мене є!
Колисоча була білосніжною. Саме "була", бо після пригоди в річці вона виглядала пошарпаним шматком тканини з зеленуватим відтінком.
Черниця обережно розв'язала золотенькі стрічки і відкрила комірець колиски. На них дивилося мале дитятко. На вигляд воно було зовсім немовлям. Розумні карі очі з допитливістю розглядали нахмурене лице сестри. Він витягнув ручку і простягнув її прямо до нього. Його біляві кучері прилипли до личка від води.