Подих північного вітру (В ПРОЦЕСІ)

Глава 4

Вечоріло. Цілий день Віль витратив на те, щоб роздивитися академію разом з новими студентами. В наставники їхній групі дали одного ельфа з русим волоссям та блакитними очима. Він відрекомендувався як Лів Ноквас. Про хлопця складалося дуже позитивне враження: прямий погляд прямо в очі співрозмовника, вміння підтримати будь-яку тему розмови та високі знання. Його вміння відчувалися аурою. Одразу видно, що старшокурсник добре володіє магією землі, рослин та медичними здібностями. Взагалі всі земляні ельфи зналися в медицині. За всю історію було відомо безліч випадків, коли земляні ельфи спасали життя побратимам, навіть не знаючи основ домедичної допомоги. Словом: це було у них в крові.
Загалом з усієї маси новоприбулих учнів склалися 4 групи: дві групи дівчат і дві - хлопців. Не на диво жіночої статі було трохи навіть більше, бо навчання в академії, яке за час війни стало повністю безплатним, стало дуже вигідним. Бракувало кімнат, тому довелося робити з кімнати на одну людину, кімнату на дві. І зараз наш Віль стояв перед дверима своєї.
Глибоко вдихнувши, він взявся відмикати двері ключем, та помітив, що вони не замкнуті.
- Схоже в мене вже є сусід. - подумав він.
Кімната була простора та світла. Навпроти дверей було широке вікно. Зліва від дверей велика шафа і вхід до ванної кімнати. Справа стояло дзеркало в повний зріст, і писемний стіл на двох людей. На верхньому ліжку щось заворушидося і сонно позіхнуло. Це "щось" підняло голову тручи свої заспані очі і відкидаючи залишки сну:
- О, новенький? Як ся маєш?- рудий, з зеленими очима, кирпатий ніс, веснянки. В кімнаті пахло залишками алкоголю та цигарками.
- Привіт, я Віль. Твій новий сусід. - непомітно зморщився: від рудого тхнуло перегаром.
- Це я і так зрозумів, дорогенький. Звідкіля ти, якщо не секрет?
- З півдня. - коротко і ясно. Що ту не зрозумілого? Але сусід здивовано блимав очима.
- З півдня, це що, прямо біля океану жив? Там же степ та й годі!
- Хто тобі сказав таку нісенітницю?
- Та то і так ясно було. Біля моря жодного населеного пункту. Хіба що ти жив в секті монастирській, або з місяця звалився. А на божевільного монаха ти не дуже змахуєш, тому зостається місяць. Ну що, Лунтік, я правий? Це ти, москалику, чи я помиляюся? - такої дивної і не зрозумілої фрази Вілю ще ніхто не говорив. Що? Хто такий Лунтик? Що взагалі таке москаль? Це якась страва? Підкол вирішив просто проігнорувати.
- Ти не помилився, коли згадував монастир. Я справді звідти.
- Серйозно? Та я б про місяць повірив би більше. Там же всі пришилепкуваті! Секта! Морозять дурню про Бога, як одного-єдиного творця. Нє, ну ви логіку вмикайте! Він би не зміг це все створити сам! Скажи, ти теж в це віриш?
-Ні. Мені довелося там жити не за релігійними уподобаннями. Я сирота, а точніше взагалі не впевнений, хто мої батьки і де я жив до потопу.
- Того потопу, про який вже легенди почали складати? - засміявся хлопець.
- Так. Саме того. Тебе, доречі, як звати?
Сусід рвучко піднявся з ліжка і простягнув Вілю руку:
- Я Семюель. Зови Семом.
- Приємно познайомитися. Ти на якому курсі?
- Та, я всього на третьому.
- Всього? А скільки взагалі курсів?
- Вісім. В королівську військову академію Тартану, яку, доречі, скорочено всі називають "КВАТ", вступають з 17 років, а закінчують аж в 25. Але через воєнний стан ваше навчання сильно скоротили. Всі учні, не зважаючи на кількість вже пройдених років, закінчать школу через 4 роки, ну звісно не враховуючи останні курси.
- А чому так багато?
- Ну, для людей це, звісно багатсько, але не для ельфів. Думаю, про все це ти більше дізнаєшся бід куратора та наставника. Доречі, вже знаєш хто в твоїй групі наставник?
- Так. Хлопець по імені Лів.
- О, ну він ніби непоганий, але в мою компанію не вписується. - Сем витягнув з кишені кофти цигарку і запалив. - Будеш?
- Ні дякую. І попрошу палити на вулиці, раз це тепер імоя кімната.
- Тц, нудний ти якийся.
- Не те слово.
- Доречі, дам тобі пораду. Якщо не хочеш завтра просидіти весь день в очікуванні на книжки в бібліотеці, ти маєш сходити по них зараз. А то шум-гам буде такий, що такого крихітку, як ти, просто затопчуть.- майже промурчав Сем.
- Я тебе зрозумів.
Віль вийшов за двері і задумався над тим, що попався йому не надто надійний сусід.
Петляючи по коридорам, незабаром юнак зрозумів, що заблукав.
- Мабуть краще знайти когось, хто міг би мені помогти. - думав Віль, поки не наткнувся на якусь дівчину. В неї було бордове волосся, карі очі, людські вуха та кирпатий носик. Вона мило всміхнулася:
- Вибачте, що ви робите в жіночому корпусі?
- Га? В жіночому? Схоже, я трохи заблукав. Мені потрібна була бібліотека..
- Тоді давайте я Вас туди відведу? Заодно і познайомимося. Мене звуть Маріада, а Вас?
- Віль.
- Віль - це скорочено?
- Що?
- Ну, зазвичай це скорочене ім'я, а повне - Вільям
- Навряд. Я навіть не знаю. - вони вдвох попрямували до бібліотеки. Виявилося, що "везучий" Віль забрів у зовсім протилежну сторону.
- Як можна не знати свого повного імені?
- Ну, так вже вийшло, що мене знайшли в річці, коли я був малий. На стрічці спід моєї колиски було написано "Віль", тому мене так і назвали. Хоча в мене ще є церковне друге ім'я.
- Церковне? Тобто, ти один з дітей, що з монастиря приїхали?
- Так.
- І яке ж в тебе ім'я?
- Віл.
- Віль і Віл. Геніально.
- Знаю.
Пара вже стояла біля дверей бібліотеки. Обоє відчули ніяковість:
- Ну, побачимося пізніше на парах?
- Звісно, дякую, що показала, куди йти.
- Про́шу, звертайся. Якщо що. - розвернулася і попрямувала назад до жіночого корпусу.

В бібліотеці не було ні душі. Навіть бібліотекарки, а тому Вілю довелося її чекати. Він ходив поміж рядків а читав назви книг, поки не наткнувся на місце в стілажі, яке дивно притягувало до себе. Наче невідома аура юрмилася навколо якоїсь книжки. Віль почав водити очима, шукаючи джерело негативу. Водячи пальцями по палітурках він прислухався до своїх відчуттів, аж натрапив на товсту книгу зі шкіряною чорною палітуркою. Але так і не взяв її до рук. Хтось незграбно збив його з ніг.
Чоловіку на вигляд було трошки більше двадцяти. Волосся сапфіро-синього кольору, а очі наче повністю чорні. На лівій скроні виднівся шрам. Тіло спортивно складене. На таких можна було б називати качками, але наразі перед Вілем стояв вправний воїн. Звідкіля він взявся? В бібліотеці було так тихо, що і мишка не пробіжить. А тут такий шкаф, і не видав ані звуку.
- Вибачте, якого хріна ви на мене налетіли?
- А можна без грубих висловлювань?
- А можна не врізатися в людей? - чоловік холодно подивився прямо в очі, від чого мороз по спині пройшовся. Це ба, як можна бути таким безпристрасним?
- Люди - жалюгідні створіння. Ви ніколи не мали право навчатися в "КВАТ". Це територія лише ельфів.
- Дуже цікаво було послухати вашу, нікому непотрібну думку, а тепер залиште мене в спокої. Чоловік розвернувся і пішов геть, залишивши Віля у роздумах:
- Чому я не чув, як він підійшов? Може він має якісь особливі здібності? - аж тут він зрозумів ще дещо. Аура була не від книги, а від цього чоловіка.