– Іскра? – перепитую в Соні, смакуючи на язику новий сенс старого слова.
Вона стоїть біля вікна у все тому ж костюмі, покритому рудим пилом і попелом. Вона вирішила домовлятися, і це неабияк тішить, але мені варто обережно добирати слова. Мій фундамент хиткий. Його основу закладено менше години тому.
– Сьогодні ми нарешті отримали необхідне для терраформації. Те, що неможливо купити, те, що належить Імперії. Думаєш, після цього тебе не шукатимуть? – запитує Соня.
Вона каже про крадіжку, не називаючи цього слова. А мені не потрібно двічі пояснювати про наслідки. У підземці крадіїв не любили, не думаю, що на Марсі інакше.
– І коли це станеться, ти можеш бути вже далеко звідси, – говорить далі вона, – там, де можна почати все заново. На Марсі ти назавжди лишишся злодієм.
"Як і ти," – подумки відповідаю їй, але в голос говорю інше:
– Якщо ціна нового життя – це покинути Марс, то мені нічого не вартує її заплатити.
Я бачу, що Соні подобаються мої слова. Але мої слова нічого не означають, адже варіантів у мене не багато, і Соня не найгірший із них. Не найгірший, бо вже відомий.
Зоя вчила пристосовуватись. Це вміння в'їдається у шкіру гірше хлору, яким у підземці дезинфікували речі померлих. Хлор мав запах, лишав слід, умовну межу, яку можна відчути. Мімікрія ж не мала запаху. Я ніколи не любила ні хлор, ні пристосуванство, але постійно використовувала обидва. У підземці це допомогло вижити, має допомогти й тут.
Здається, я починаю забувати, що в мені справжнє, а що чуже. Зоя такими речами не переймалася. Вона на все мала відповідь, інколи хибну, проте свою.
Соня замкнула мене в кімнаті разом з миготливим кубом. Ми грали з ним в м'яча. Його кубізм ніяк не заважав приносити дрібний стрибунець назад мені до рук. А через два дні до мене прийшов Марк.
– Маєш двадцять хвилин на збори, – не вітаючись повідомив він.
– Мені нічого збирати.
І це було правдою. Я кладу червоний стрибунець на підлогу. Куб обнадійливо вкотре його штовхає, але м'яч котиться до протилежної стіни і так і залишається там лежати. Якби куб був людиною, я б з ним попрощалася, проте він не був.
Ми сідаємо з Марком на потяг. Цього разу я ховаю руки ще на пероні, але забуваю про роздерту щоку. Маленька дівчинка у сукні кольору небесної блакиті показує на мене пальцем і щось шепотись дроїду, якого тримає за руку.
ВИ ЧИТАЄТЕ
Цифрові кочівники. Тея
Science FictionТея родом із Землі втрапляє до групи втікачів, що прагнуть колонізувати одну із віддалених планет. Отримавши іскру зі специфічною властивістю «не помри», вона намагається знайти своє місце у світі космічної імперії, час якої спливає.