Екстрасенс

Воїн

"Хоч у вас є тільки грубе зерно для їжі, вода для пиття і ваша зігнута рука як подушка, ви все одно можете бути щасливі."
Конфуцій
   ೋ❀❀ೋ═══ ❀ ═══ೋ❀❀ೋ
Неспокійний вітер колихав сірі верхівки дерев, небо таке ж сіре, похмуре. Воно зрідка пускає дощ, плаче за загиблими воїнами, так само як привид, який сидів на галявині під деревом, біля якого вело свій шлях джерело. Цей плач не може заглушити навіть воно. Привид не помічає, що хтось прийшов, бо все одно його ніхто не бачить і не чує. Це чоловік середнього зросту з відром, мабуть з села поблизу, прийшов до джерела.
- Чому ти плачеш? - неочікувано незнайомець спитав у привида.
- Ти… мене бачиш?
- І добре чую. То чого ти плачеш?
Привид розгубився. Вперше він зустрічає людину, яка його і чує, і бачить.
- За полеглими побратимами.
- Тут була якась битва?
- Так.
- То ти теж помер, чому ж журишся?
- Вони померли героїчно, а я… а я боягуз.
- Боягуз? А ким ти був при житті?
- Я був хвараном.. Але від того тільки назва.
- Слухай, я хочу побудувати тут будинок, моїй сім'ї знадобиться захисник.
- Хочеш взяти на захист боягуза?
- Я хочу взяти на захист воїна, хварана, то що?
Видно, що привид вагався: з одного боку, навіщо, щоб його прив'язували до будинку, тим самим позбавляючи свободи, а з іншого - така свобода, блукати без цілі.
- Добре, але обіцяй, що якщо я не зможу захистити, ти, або твої нащадки, виженуть мене.
- Домовились, мене звати Бу Байон Хан.
- Хван Хьонджін.
                         ✧༺♥༻✧
- Ох, Сун Джа, Джісон такий милий! - звучало жіноче лепетання в сусідній кімнаті.
Хьонджін з'явився в дитячій кімнаті, наблизився до колиски, в якій мирно спало немовля.
- Ну привіт, Хан Джісоне. - привид торкнувся пальцем маленької долоньки, немовля стисло його. - Охохо, який сильний, з часів Чинхина таких не було. - Хьонджін підняв голову догори. - Ти бачиш, Байон? Я вже збився з рахунку який це твій нащадок.