Екстрасенс

Час

Старший прокинувся від того, що його хтось трусив, стискаючи плече: — Я чув якісь звуки.
— А, уф, так, ходімо.
— Та куди, чекай, я піду перший, бо ти можеш його не побачити, — Джісон дістав із сумки книжку та попрямував на вихід.
Спустившись, почав швидко гортати сторінки книги.
— Що ти робиш?
— Я так і знав, ти його не бачиш.
— Демона?
— Шшш...ОТ ЧОРТ, — Джісон стрибає на Мінхо. — Фух…так тримай, — Хан дістає з кишені кулон у вигляді пентаграми.
— Це все добре Джісон, але може ти з мене злізеш і як найшвидше, бо та тварюка йде до нас, — старший починає панічно задькувати.
— Добре, Мінхо! Зберися! — Хан швидко піднявся, почавши щось викрикувати. Це спрацювало і дало змогу хоча б роздивитись що воно таке. Перед ними було створіння схоже на людину, з ніг до голови у порваному одязі, очі запнуті тканиною.
— Мінхо, відволіч… — Джісон не встиг договорити, як створіння схопило його за горло і підняло.
Лі схопив перше, що потрапило під руку — це була пательня. Після з усієї сили вдарив бридоту по голові. На жаль, це не спрацювало так, як розраховував на це Мінхо, але воно відпустило Хана, перевівши увагу на старшого.
Хо і не зрозумів, коли нечисть розчинилась у повітрі, прям перед ним. Тим самим відкривши Мінхо вид на Джісона, який лежав на підлозі перед розгорнутою книгою. Хлопець підбіг до Хана, той був при пам'яті, що не могло не радувати. Достатньо було одного погляду на обличчя Лі, щоб він почав усміхатись.
— Ти чого смієшся, дурень? Ти чуть не помер, вдруге.
— Не помер же ж.
— То що ми робимо далі? Демона з ланцюгами ми так і не знайшли...
— Демона з ланцюгами? — Джісон запитально поглянув на Мінхо.
— Ну ти ж казав, що…
Хан схвильовано піднявся, дивлячись на Лі.
— Так... Після повернення підеш купатись в джерелі, бо ще трохи й котів своїх не впізнаєш.
Обидва вирішили промовчати про нічні пригоди, коли приїхав Фелікс.
— Як себе почуваєш? — до кімнати, де відпочивав Мінхо, зайшов Хан.
— Краще... Але якась слабкість.
— Це не дивно, так довго бути під впливом привида, ще й інша нечисть, — Хан присів на ліжко.
Мінхо сумно відвів погляд.
— Ти виженеш її?
— Ти і сам це розумієш.
— Можна з нею поговорити?
— Саме тому я і прийшов, — молодший піднявся. — Ходімо.
Джісон привів Мінхо у знайому кімнату та попрямував до вівтаря.
— Навіщо ця паличка, яку ти взяв? — Джісон підпалює аромапаличку.
— Вона була дуже важлива?
— Ні, просто цікаво.
— Я думав, що вони з галюциногенами.
Джісон усміхнувся та присів навпроти хлопця.
— Вони мають запах герані. Ці квіти часто ставлять в лікарнях, бо їхній аромат має заспокійливий ефект. Добре, ти готовий?
—Так.
Хан сів поряд з Мінхо, дивлячись на нього з доброю усмішкою, а Лі боязко взяв його за руку. Пані Лі з'явилась, усміхаючись сину.
— Котику мій, не плач, прошу.
— Та як тут не плакати! Я не бачив тебе так давно, навіть не сказав як тебе люблю.
Пані Лі наблизилась до сина, взяла його обличчя в свої руки, такі ніжні, що хлопець тримався з останніх сил, щоб вщент не розридатись.
— Милий мій, я твоя мама, мені не треба кожну хвилину казати як ти мене любиш, бо я знаю.
— Я… Я не вберіг тебе, мені… Мені так соромно.
— Ти беріг мене, але я, стара дурепа, тебе не слухала.
— Ні-ні-ні, не кажи так, пам'ятаєш, як ти допомагала мені з математикою?
Жінка засміялась разом з Мінхо.
— Як таке забудеш.
— Мамо, я так за тобою сумую...
— Я теж, мій хороший, та вже час, — жінка обійняла сина.— Я тебе люблю більше всіх на світі і буду любити навіть там, не забувай про це.
— Я теж… Я теж люблю тебе, дуже-дуже сильно.
Як тільки Мінхо відпустив маму з обіймів, вона розтанула.
— Як думаєш вона в кращому світі? — звернувся до Джісона Лі.
— Я впевнений, — Хан усміхнувся хлопцю, а після взявся рукою за голову.
— Джісоне? ДЖІСОНЕ!
Хлопець падає на підлогу без свідомості.