По той бік дійсності

Глава 14

Коли Микита розплющив очі, було вже ясно. За вікном свинцеві хмари були готові пролитися дощем. По знерухомленим кронам дерев ставало зрозуміло, що немає жодного подиху вітру. Все ніби застигло в очікуванні чогось зловісного.

Вкритий щільною ковдрою, хлопець різким рухом відсмикнув її і, скочивши на ноги, стрімко вийшов із кімнати. Вони з Максом проговорили всю ніч, і він не помітив, як поринув у сон. Тому тепер боявся, що пропустив щось важливе.

Влетівши у вітальню, Нік побачив, що вся компанія вже зібралася і сиділа в очікуванні. Вони були охоплені нетерплячим хвилюванням.

— Дуже добре, що ти вже встав, — обернувшись, промовив маг. — Все готове. Нам вже час.

— Може... ще один день? — з надією спитав Нік. Йому здавалося, що тепер події відбуваються дуже швидко. Він крадькома поглянув на Дару. Дівчина опустила голову, роздивляючись свої руки, її пальці помітно тремтіли.

— Ми домовлялися,— похитав головою Макс.

— Ні про що ми не домовлялися, — Микита глянув на мага. Обличчя того було блідим і якимось змученим. Від гордовитості не залишилося й сліду. Вперше за цей час Микиті стало його шкода.

— Я розумію, тобі важко, але так буде краще, — співчуваюче промовила Ольга.

— Не ускладнюй ситуацію, Нік, — втомлено промовив Максим, піднявши очі на сходи. Зверху долинали кроки.

— Усі вже в зборі? — Тут почувся бадьорий голос Дана. — Я з вами.

— Що ж, думаю, настав час вирушати,— промовив Максим.

Коли компанія вийшла із замку, вдалині прогуркотів грім. Ольга глянула на похмуре небо, їй стало ніяково. Поруч із нею йшли Віка та Ліза. Вони тихо розмовляли, передчуваючи повернення додому. Їхній безтурботності можна було лише позаздрити. Інші були не настільки натхненні.

Поперед них високою фігурою височив маг. Його хода вже не була величною та гордою. Він обережно ступав травою, ніби обмірковуючи кожен свій крок.

Замикали ходу Дан, Аня, Микита та Дара.

Тишу переривав лише хрускіт сухих гілок під ногами та шепіт дівчат.

Чим далі просувалася компанія, тим більше бракувало світла. Незабаром темні, густі крони дерев щільним наметом закрили небо, і побачити щось стало неможливим.