По той бік дійсності

Глава 19

Вранці Оля виявила, що лежить на ліжку, вкрита ковдрою. Сонце було вже в зеніті та відкидало промені на холодні стіни вежі.

Вставши з ліжка, Оля підійшла до вікна і здивовано вигукнула: перед очима встала широка галявина, всипана різноманітними квітами, яких вона ніколи не бачила. Такий барвистий килим ніяк не в'язався з грубими й сірими стрімчаками. Попри такий контраст, пейзаж був чарівним.

Почулися кроки, і в кімнату зайшов Дан, тримаючи в руках квіти.

— Привіт, ось вирішив трохи прикрасити наш тимчасовий притулок, — зніяковіло посміхнувшись, промовив Дан.

— Мене ж не можна залишати одну, ти забув? — не втримавшись, вколола його Ольга.

— Тут тобі нічого не загрожує,— спокійно відповів Дан, ставлячи квіти у скляну пляшку з водою.

— Дан, — Оля глянула на кольорову панораму за вікном. — Повернімось до нього.

— Хіба ти не чула Макса? — стомлено запитав Дан, безсонна ніч і тривожні думки позбавили його сил.

— Йому потрібна допомога,— з благанням промовила дівчина. — Будь ласка, повернімось.

— Оля, — Дан підійшов до неї, стиснувши її плечі, заглянув в очі. — Він ніколи не пробачить мені, якщо я зараз піду проти нього. Ади немає, тому інші чаклунки не становлять для нього великої загрози.

— Чому ти так впевнений? Ти ж не хочеш сказати, що Ада могла взяти собі в союзниці слабких відьом? — вона не могла змиритися з тим, що доведеться сидіти в укритті, доки Максим один боротиметься з десятком розлючених відьом.

— Ада не могла терпіти тих, хто могутніший і сильніший за неї, — твердо промовив Дан. — Її ненависть до Максима була не стільки через нібито відібрані права, скільки через те, що він був сильнішим. Ада це знала і розуміла, але була непримирима. Тому їй хотілося знищити Максима, щоб бути єдиною та могутньою відьмою.

— Але їх же багато, — розгублено промовила Ольга. — Він не зможе...

— Я розумію, ти боїшся за нього, — з сумом посміхнувся Дан, — але ми повинні залишатися тут.

— Тоді... — її погляд знову ковзнув на квіти за вікном, — розкажи, що це за місце.

— Я мало знаю це місце, — повільно промовив Дан. — Максим тільки одного разу розповів мені про нього. Єдине, що мені відомо, це те, що він приїжджав сюди, коли йому було важко. На душі в нього завжди було неспокійно, тож майже весь час він проводив тут.