Схід нічної зорі:Місяць, схований за хмарами

Глава 3. Це були їхні хвилини щастя

Цієї ночі їй чогось не спалося. Ерін сиділа на гілці дерева, намагаючись заспокоїтись, та сон все ніяк не йшов. Натомість її хвилювало безліч питань:

Що це за створіння? 

Чого воно від неї хоче?

Звідки йому відомо, хто вона? 

Як багато він знає?

Чи дійсно стримає слово й нікому не розповість?

Що тепер робити? 

Спробувати його вбити?

Чи може вони більше ніколи не зустрінуться?

О, як би їй хотілося більше ніколи його не бачити, адже усі, хто знали про існування Ерін, були потенційною загрозою. Хто зна, що спаде їм не думку: просто вб'ють, шантажуватимуть чи розкажуть про все главі роду Галанодель? Вона ніколи його не бачила, але чомусь, здавалось, що їй чудово відомо, як він виглядає: білосніжне волосся, таке ж, як у тата, сухе, худорляве тіло, впалі щоки, бліда, може навіть молочна шкіра, потворний кривий ніс, задовгі кістляві пальці, що радше походили на руки скелета. Та разом з тим риси його обличчя мали б поєднувати суворість, холодність та красу. Всі ельфи були гарними, й глава навряд став би виключенням. Хоча Ерін дуже хотілося, аби так воно й було. Хай виявиться почварою зі старих казок.

Вона ніколи не намагалася дізнатися, чим займається глава роду, що він любить, що ненавидить. Хоча ні, що ненавидить, Ерін як раз чудово знала – змішані шлюби. І її. Аби він почув, що вона лишилась жива – точно одразу прикінчив би. Без сумнівів. Ерін вже не раз уявляла, якою могла б виявитись їхня зустріч. Ось її зв'язану приводять до його маєтку. А може він сам приїхав би туди, де її тримали б у темній сирій кімнати. Чи взагалі не напружувався б, й одразу віддав би наказ своїм найманцям. У будь-якому разі результат завжди один – смерть.

Тоді не буде кому дбати про дракончика. Він загине від лап дикого звіра чи п'яного бандита. А тато. Що він подумає? Що відчує? Чи дізнається взагалі? Ерін сподівалась, що ні. Хай краще гадає, що в неї все добре. Хай не горює і не йде до глави, з'ясовувати стосунки через неї. Хай буде щасливим. Таким же щасливим, як їхня родина колись давним давно. Як тоді, у її напіврозмитих спогадах, які Ерін берегла, мов зіницю дракончикового ока.

Невеличка кімната затишного будинку. Дерев'яні стіни, підлога, стеля. Дубовий стіл зі стільцями, шафа, полички з книжками, кілька маленьких тумбочок та картин - вітальня виглядала світлою та охайною. Не бідна й не заможна. Просто затишна, безпечна й така рідна. З одного боку вихід надвір, а з іншого двоє дверей: одні на кухню, інші - в кімнати. А поміж ними камін, від якого віяло теплом. Вогонь, що жеврів там, зігрівав увесь дім у цей зимовий вечір.

На стільці сиділа рудоволоса жінка середніх років. Її обличчя мало дуже приємні риси: карі очі, чорні брови, червоні губи. У погляді читалася ласка, доброта та спокій. Ерін здавалось, що її красою можна милуватися вічно. Матір була єдиною людиною, яку дівчина щиро любила усе своє життя. Вона тримала у руках незвичний музикальний інструмент. Він був виготовлений із глини та спокійно вміщувався у долоні. За формою нагадував сплюснуту мушлю маленьких мідій, яких Ерін бачила у річці. Але мідії завжди мовчали, а мелодії, які видавав цей інструмент були неймовірними.

Мати називала його «крапла», а Ерін постійно сміялася, що та неправильно вимовляє слово «крапля». Можливо, ця маленька річ так називалася, бо й справді віддалено нагадувала краплю? Дівчина цього не знала. Жінка прикладала краплу до губ та починала гру. В один отвір вона дула, а пальцями по черзі закривала інші. Від цього народжувалась дивовижна, ніжна, сповнена любові мелодія.

У цей же час тато починав наспівувати пісню, слова якої Ерін вже не могла згадати. Він брав її за руки й починав танцювати вальс. Вони кружляли по невеличкій кімнаті з усмішками на обличчі. Це були їхні хвилини щастя. Ерін добре пам'ятала тепло його рук, що огортало усе її серце. Ще маленька дівчинка років 7 старанно повторювала за батьком потрібні рухи та насолоджувалася тим часом, що вони проводили разом.

Вона дивилася угору, на високого біловолосого ельфа, чий сповнений любові погляд був направлений на неї. Він щиро усміхався не лише губами, а й очима. Ці сріблясті очі з золотими вкрапленнями заворожували. Та золото можна було помітити, лише якщо дуже захотіти.

У Ерін очі були такими ж. Вона видавалась маленькою копією батька з білявою, ледь не блідою шкірою та світло-блакитним волоссям. Чи радше білим з кольоровим відливом. У його родині у всіх було світле волосся, чорнокосих ельфів в тій сім'ї ніколи не народжувалось. Та й ці очі... Срібло з малюсінькими краплями золота стали відмінною рисою давнього роду. Достатньо було побачити їх, одразу ставало зрозуміло, що перед тобою частина родини Галанодель. Й це лякало Ерін. Ховаючись від усіх, вона майже не дивилася ні на кого прямо, аби оточуючі не побачили її очей. Але якось все ж трапилось так, що її погляд не лишився непоміченим. Цей спогад вона воліла б сховати подалі, але він сам прийшов до її безсонних думок.