Схід нічної зорі:Місяць, схований за хмарами

Глава 7. Як забажаєш, моя леді

За кілька днів Ерін з дракончиком йшли лісом, маючи на меті дістатися Рітру. Стояв погожий весняний день, сонце пробивалося крізь зелене гілля. Ліс жив своїм життям: співали птахи, цокотіли комахи, тварини тихенько шаруділи травою, пробігаючи повз. Дракончик радісно грався своїм дерев'яним птахом, якого Ерін зрештою довирізьбила. На дорозі їм трапилася печера – ідеальне укриття від дощів та несподіваних ворогів. Але зупинятися на ночівлю ще було зарано, тож вони рушили далі. За кілька хвилин Ерін та дракончик знов вийшли на те саме місце.

- Що? Ми ж щойно тут були. Чи може це інша печера? – дівчина злегка нахилила голову на бік. - Та ні, точно та сама. Коло накинули? Щось мені це не подобається...Ходім звідси.

Ерін почухала потилицю та повела малюка геть. Тепер вона уважно стежила за дорогою, щоб точно йти на північ. Але не минуло й пів години, як вони знову стояли біля тієї ж печери.

- Це як розуміти? Не могла я 2 рази під ряд загубитися! Хто нас за носа водить?! Ану покажись!

Але замість відповіді лунали звичні лісні звуки. Ерін пішла назад, на південь, не бажаючи втретє проходити повз печеру. Та за кілька хвилин стояла на тому ж місці.

- Або ми потрапили в якусь пастку, або хтось дуже хоче, щоб ми зазирнули в гості. Дракончику, тримайся біля мене й не відходь ні на крок.

У відповідь той кивнув й сів Ерін на плече. Та намагання піти геть вкотре не принесли результатів. Вони знов стояли навпроти печери. І знову. І знову. І знову. Ерін залізала на верхівку дерев, щоб роздивитися шлях, перестрибувала з гілки на гілку, аби не йти землею, дракончик злітав до гори, щоб щось знайти, Ерін сварилася, кликала невідому істоту на бій, лишала мітки дорого, та все було марно. Вони знов стояли на тому ж місці.

- Та скільки можна?! Як кличеш в гості, то хоч роби це нормально! Вже он сонце сідає, а ми тут колами ходимо! – вона невдоволено видихнула й почала говорити тихіше. – Так, дракончику, до тієї печери ні лусочкою. А то хтось дуже настирливо нас там чекає. Відійдемо подалі й заночуємо просто неба. Згоден? Гей, дракончику? Ти де?!

Малюка ніде не було видно, а на поклик Ерін він не відповідав. Її розгубленість змінилася страхом. Де він? Що з ним? Коли він встиг відійти? Невже його забрав той, хто влаштував цей «печерний атракціон»? А якщо він нашкодив малому? Якщо поранив його? Якщо йому зараз страшно? Якщо боляче? Якщо він плаче й чекає на неї? Якщо вона його не знайде? Якщо не врятує? Якщо не забере назад? Якщо більше ніколи не побачить? В душі Ерін все захололо. Руки почало колоти від тривоги. Здавалось, її долоні та стопи пронизали сотні тонесеньких голок. Вони викликали пекучий біль, схожий на ранковий мороз взимку. Дракончика нема. Він не відгукується. Що робити? Де його шукати? Як допомогти?