укрреал брати хайтані (+ожп)

сьомий епізод

Вересневе почуття новизни, яке на
диво затягнулося до кінця першої чверті, хоч якось допомагало втриматися нам, новоспеченим 11-класникам, на плаву. Ханма якось самоусунувся, і після першого вересня до нас не говорив(хоча не скажеш, що у нього були хоч якісь шанси нас знайти; ми морозили його по повній). Ні, ну а що? Толку від нього мало, а шуму багато. Я йому ще за хризантеми пригадаю колись.

Пошуки знайомих трохи призупинилися, бо власних проблем вистачало з головою: директор остаточно йобнувся і ми з усіх сил намагалися реабілітуватися після травневого "інциденту"(інакшим словом у нас це не називають). Насправді, все могло бути набагато гірше і страшніше, але ми були здичавілі, вільні і не думали ні про що.

Наталі і Ран контактували з нами все рідше, і варіанти у нас було два:
а) вони загрузли у студентській рутині
б) ми починаємо віддалятися.

Вірити хотілося в перше, але голову не покидало друге.

А ми з Ріндо, доречі, на шляху до реабілітації трохи таки прознали. Історія така: у нас в школі на коридорах плетуть маскувальні сітки, і відповідає за це такий собі Міцуя. (Де в нас таких імен набралося, я хз.)

Так от, ми вирішили якось злиняти з додаткового уроку заради допомоги йому: він звичайно зрозумів, що ми не такі благородні, якими хочемо здаватися, але не відмовив. Плетучи, ми трохи розговорились за Наталі і Рана (бо більшість нас знала лише як їхніх "спадкоємців", і він не виняток).

— кста, а чо ви того єблана побили? шо він вам зробив?

— нам?..., - у мене вперше в голові промайнуло це питання: він ж дійсно нічого такого нам не зробив, а я і не подумала. Добре що Ріндо думає трохи швидше. Чи викручується.

— та гроші повинен був, ми вже не знали як просить.

— пон пон, брати у вас не буду точно.
(Так і не зрозуміла —він пожартував, чи реально злякався?).

Нарешті Хайтані роздуплився і зав'язуючи кільканадцятий вузлик, спитав:
— а це ти з Ханмою ж в один клас ходиш?, - Міцуя кивнув.

— мг...а шо він там з нашими мутив, ти не знаєш?, - він звучав дуже стрьомно, задаючи такі питання, тому я вирішила влізти (хоча ніхто і не просив).

— ми просто хочем більше знати про їх бойове минуле, хаха, сам понімаєш. а то чуєм дзвін не знаєм де він.

— ну, я єслі чесно не дуже шарю. але вони шось там групами ходили, з бурсаками пиздилися. один раз точно було таке, в нас тоді бесіди ше проводили виховні.

— і шо, багато їх було?

— та хуй зна, штук 15 точно.

— як це все не прикрили, нас ж так за репутацію їбуть? , - вкинула я, бо так воно і було.

— та по ітогу прикрили по тихому, бо дуже ресонанс почало набирати. але знаєш, тоді менше переймалися таким, всім похуй було.

— говориш як бувалий прям

— та було діло..

Ми б з радістю поговорили з ним ще, але це був останній урок і лишатися в школі хоч на хвилину довше я не хотіла. Пообіцяли ще колись прийти (ясне діло, якшо так можна на уроки не ходить). А самі собі занотували в голові хоч якісь деталі.

Ідучи додому, вирішили трохи це діло обговорити. До речі, як такого мотиву лазити в їхньому минулому у нас не було, просто це було цікаво, і ми навіть не озвучували нащо воно нам треба. Ріндо сказав, що якось так собі це і уявляв.

Я уявляла все більш кінематографічно, ніби їх з Ханмою і компанією з'єднує якась страшна таємниця типу спільного вбивства, чи чогось такого.

я жива і навалила нової крінжі :3