Приховані в темряві

2 глава - Неочікувана подорож

Після смачного сніданку мені зателефонувала моя подруга Вайлі.
-Привіт, Лурі, ти як? Готова до поїздки?
– Ранок, яка поїздка?
- До сусіднього містечка Нокіш, про яке розповідали на минулому тижні, коли тебе в школі не було. Завтра о сьомій ранку збір, біля виїзду. Їдемо на три дні.
-Ти нічого мені не розповідала!
-Упс, Забула ...
Подібні випадки трапляються не вперше і щось мені підказує, що не останній . Я глибоко зітхнула, адже особливого бажання на подорожі не було.
-Вибач мене, вчитель тільки вчора сповістив. Нормальні люди попереджають хоч би за кілька днів. Однокласники теж не в захваті. Але йому я пробачу все, адже він так працює та піклується про нас!!
Вайлі завжди згадувала про нього з теплотою та ласкою, надто він їй подобався
-О так, з даним твердженням важко посперечатись
Володимира Олександровича полюбляє майже вся наша школа в особливості дівчата. На то є дуже багато причин: красивий та розумний, спортивний, виявляє залізне терпіння коли хтось не зрозумів предмет чи тему і тому подібне. По собі він молодий 25 років,  блондин має карі очі, також носить окуляри через поганий зір. Вони його дуже прикрашають, якось казала Вайлі
- Окей, добре, не їхати можна, зараз канікули!
-Ні, вчитель історії Володимир Олександрович наполягав , плюс нам треба буде написати твір на тему "Особливості Нокіша"
- Гугл мені на допомогу-, сказала я в надії що присутність не знадобиться
-Звучить як факт, проте препод ставитиме оцінку нижче, а вона впливатиме на підсумкову. Та в інтернеті нічого про задане місто Нокіш нічого не говориться. Відвертітись хворобою не вийде так, як він бачив тебе вчора в магазині. Та й нудно буде без тебе, сама ж знаєш.
- Що ж, добре дізналася за день до поїздки. Встигну зібратися і морально підготуватися
- Все добре, накачаю фільмів, музику і все буде чудово
-Ага ...
  Попрощавшись із подругою, я повідомила бабусі про поїздку. Поки та готувала мені поїсти в дорогу на завтра дуже захотілося прогулятися. Накинувши шкіряну куртку, вийшла в парк. Осінь моя улюблена пора року , шкода було витратити частину канікул, що триває лише тиждень на нудну поїздку історика, якого хвилювали реферати та розвиток наших відсталих розумів. Його спроби приємні, шкода, що оцінити таку старанність міг не кожен у нашому убогому класі.
Ідучи парком, я звернула на іншу стежку, що вела до лісу, біля нього проходила річка. Через камені, що перешкоджали її течії, утворився невеликий водоспад. Вітер грав із верхніми гілками дерев створюючи легку мелодію, шум бурхливої ​​води заспокоював. Я сіла на стару лавочку. Дивлячись в далечінь лісу, поринула у свої думки з головою, дозволивши собі розчинитись у симфонії звуків.
"Відчувати спокій необхідний захід для душі" – так каже бабуся.
Посидівши так ще кілька хвилин дістала кулон. Це було кільце із гілок, що весить на старій нитці. Бабуся передала на мій 16 день народження.
  Спочатку воно належало моїй мамі, проте та не брала участі в моєму житті. Про батька невідомо також. З народження жила з бабусею Валею. Вона виховала мене і мені був важливий фактор-її підтримка, адже я маю деякі проблеми. По-перше, мені щоночі з 10 років сняться дурні сни. Іноді вони негативно впливають на мій настрій впродовж дня. До цього було складно звикнути. По-друге, у мене фіолетовий колір очей — це результат мутації генів. Нічого понад містичного чи особливого в цьому немає, проте в нашому селищі вірять у подібну нісенітницю, що я можу виявитися нібито відьмою. Але я не особливо переживаю із цього приводу, мені є з ким дружити та спілкуватися. До того ж фіолетові очі виглядають привабливо на тлі чорного трішки кудрявого волосся.
   Зібравшись із думками, я вирішила закінчити прогулянку та повертатися. Насамкінець подивившись у глиб похмурого лісу. Було відчуття, що хтось спостерігає за мною з тіні.
-Здалося, - подумала я і пішла додому.
                                           ----
-Я повернулася! - наголосила, коли зачинила за собою двері
-О, добре, розкажи куди їдете хоч, надовго?
-На три дні їдемо, Вайлі сказала, що в Нокіш
Коли вона почула, начебто злякалася. Лице напряглося, а на лобі зʼявилися сильні зморшки
-Жила там раніше, коли була маленькою, та тільки поїхали потім.
-Чому?
-Ох, памʼятаю начебто це було вчора. Вмирали люди. Деякі пропадали, інших знаходили роздертими біля лісу. Наче напав ведмідь чи вовк, але ліс малий для таких звірів. Згодом більшість людей стали залишати місто, будівництво закинули, залишились одиниці хто не захотів переїжджати, навіть через загрозу своєму життю. Останньою краплею стала смерть мого батька, в 39 років серце зупинилося. Можеш уявити? Він нічим серйозним не хворів, не курив, не пив. Тому після того як поховали його тіло, ми переїхали сюди в Кринь.
-Щож, досить вагомо
-Для деяких недостатньо вагомо, але будь обережна, неспокійне місце
-Добре, буду
Сказала я заспокоюючи бабусю
Наступні три дні обіцяють бути незабутніми.
«Чекаю з нетерпінням»