8 місяць проходив все так само, ставало все важче ходити рівно, живіт потроху опускався, вже близько. В лікарні мені сказали, що вона лежить головкою донизу, і це дуже добре. Кімнатка потроху наповнювалася новими іграшками і речами, з'явилося ліжечко, столик і комодик, в якому був одяг. Шпалери в кімнаті були жовті, так як кімната стояла в сонячній стороні квартири, то вона гарно освітлювалася і була дуже яскрава.
Я думала про майбутнє, своє...наше... Я не хочу щоб вона жила так як я, я стала занадто швидко самостійною і не хочу, щоб таке сталося з нею, я вбережу її від такої участі.
На дворі було похмуро, наставав вересень, який зустрів нас нечистим небом і рідкими дощами. Мені здавалося, що вийти на вулицю більше не вдасться, все ж захворіти в моєму положенні не бажано, та сидіти вдома аж ніяк не хотілося.
-Мааакс.
-Так сонечко?- донеслося з кухні
-Ходи-но сюди.
-Щось сталося? У тебе щось болить?
-Ні, посидь зі мною. Дивись-но.
Піднявши футболку догори я показала Максу на поштовхи малої, на що він сплеснув в руки:
-Це у неї така п'яточка? Що це?
- П'яточка,- підтвердила я,- а ось це, скоріше всього, ручка,-я доторкнулася до живота в районі пупка, де в той же момент виник бугорок.
-Дивовижно, вона неначе чує тебе.
-Чує, і тебе чує, ось спробуй.
-А можна?
-Ти ще питаєш?
-Агов, сонечко, ми тебе чекаємо з нетерпінням, я знаю що там зручно, та ти не затримуйся,- нахилившись до живота Макс почав щось шепотіти, не впевнена що вона почує, та нехай порадіє.
Дівчинка ніяк не реагувала на його слова і йому стало прикро, він трохи подувся а потім і зовсім пішов назад до кухні, тихо бубонячи щось на зразок : «чому на її дотики реагує, а на мій голос ні чуть?»
Як мала дитина, їй-Богу.
*
Під кінець вересня погода налагодилася, сонце яскраво освітлювало всю квартиру, Макс вже не затримувався на роботі допізна, часто повертався після обіду, пояснюючи це тим, що я не чекатиму. Та я не зрозуміла, що він мав на увазі, і не звернула уваги на його слова.
Включаючи музику на колонках ми танцювали і веселилися, він намагався не задіти живота, та це виходило незграбно. Коли я починала підспівувати то Макс сміявся з мене, а я кидала в нього подушку, червоніючи.
*
-Я до магазину, тобі щось купити?
-Зажди, я з тобою. Я хочу прогулятися.
-Переконувати тебе не йти марно?
-Звичайно,- поцілувавши в щоку сказала я.
ВИ ЧИТАЄТЕ
він береже мій сон
Lãng mạnце історія про Анну, просту, повнолітню дівчину, яка пережила смерть батька, чесно кажучи автор не знає що ще добавити....