Корона моя !!!

сезон дощів

Віриш ти?Знаєш?Чув.......
Історію, повну щастя і печалі,романтики і розлуки, недовіри, дружби, віри у краще....Іст...Історію про....
КОРОЛІВ...
ВСЕСВІТУ...
...Це був найзвичайніший день.Як завжди, закінчилась ніч, і я не могла більше спати, прокинувшись з першими промінчиками сонця.Я розчинила вікно, щоб насолодитися п'янким ароматом білих роз і недавно осілої роси.Ці аромати дурманили і заставляли моє серце тріпотати.Це були по-особливому важливі хвилини волі, почуття свободи в такі моменти я забувала, хто я, і летіла вверх до сонця, неначе ангел, який несе веселу звістку на небо .
Але ці моменти не були довгими,....
-Мадам Ю'й!Одягніть платя!Мадам!!!Прокидайтесь, мадам!-розчинились двері і до кімнати ввійшла Жіночка, точніше дівчинка, в платячку служанки, цю добру дівчинку звали Ленея, вона єдина в цьому будинку моя ровесниця.І мене звати Ю'й Мун-Лайн, і я живу сама в великому будинку.Мої батьки загинули.В автокатастрофі, і мене виховує дідусь.
-Доброго ранку!Міледі, ви вже прокинулися, одягнітся будь ласка!В школу ви сьогодні не йдете, це наказ пана Антоні -вашого дідуся.І ще він передав, що сьогодні приїде з нашим гостем!
-Гостем?-з подивом запитала я.
-Так, хто він я - не знаю, але весь будинок на вухах стоїть, ми давно не приймали гостей!Сьогодні такий обід буде!!!Аж слинка тече! Ледь не забула, вам уже потрібно снідати одягайтесь, я побігла у нас стільки роботи!!!!-з поспіхом і радістю всерці говорила вона.
І вона вибігла з кімнати.А я все думала,,Гость?Гость? Не вже дідусь запросив до нас гостя?Він, нікого не запрошував з того часу як померли батьки він поїхав закордон і додому не приїжджав, дуже довгий проміжок часу!Що ж це загість що він вирішив приїхати?"-обійнявши свін кулон, я одягла саме найкраще платя, і спустилась на кухню.Як там смачно пахло, там все скварчало, варилось,пеклось.Здавалось до нас приїждає цілий табун людей, а коли я зайшла в гостьову там все квіло і пахло.Вази заставлені квітами.Накривають настіл.Все було на тему квітчастой весни, все світилось.От і будинок ожив, всі сміялись, раділи.Тільки в мене на душі було не спокійно."Мама, як мені тебе бракує"-але, мої думки перебила Ленея!
-Міледі!Міледі, які ви прикрасні!
Повернувшись, я побачила Ленею, вона як і всі світилась від щастя.Ленея дуже балакуча, але вона завжди всюди зімною, вона моя найкраща подруга і єдина ровесниця в цьому домі!
-Міледі, ідіть поснідайте, після сніданку вас чекає перукар!
Через дві години!
Нарешті я закінчила, давно я так неодягалась.Прекрасне платя вітінку грози, делікатні туфельки, гарна зачіска, останій раз я так одягалась в чотири на балу, в честь дня народженя матері перед тим випадком.....
Розовий сад-це єдине, що мене заспокуює, гуляти в ньому для мене одне задоволення, це місце спогадів повязаних з мамою.Це було олюблене місце моєї мами, вона була як ще одна роза, розцвівша на світанку.Що ранку ми гуляли в цьому саду, аромати наповнювали сад так і тоді.Я ішла прислухуючись до шелесту листя.
Але що хвилини вінер сильнішав, небо темніло, приюлижалась гроза.
-Міледі...
- Міледі! І діть в будинок!
-Мідеді починається гроза!
-Кликали служанки-Дощ і справді почав накрапати.Потрібно поспішити, а то мене Леєна знову буде сварити.Вона стільки часу витратила на мою зовнішність.Роздумуючи про це, все я бігла до будинку.Я бігла, все швидше, мені на зустріч вибігла служанка.В руці, в неї була накитка.Вона накрила мене нею.Захищаючи ніжним покривом.
Коли ми опинились в будинку, мені наказали проїти в кімнату.Поки не приїде мій батько.Я звеликим обуреням виконувала цей накоз.
Чим ближче я підходила до кімнати, тим темнішим ставав коридор. Гаснули вогники.От моя кімната.В кімнаті була суцільна темрява, яку час від часу, пронизувало світло блискавки.Я проїшла до вікна і присіла біля ного.В саду, пановав хаос.Тиша в кімнаті викликала в мене дивні почуття тривого і страху, душа трепетала, а розум турбували думки про таємного госття, про дідусевий приїзд.Я задавала собі питаня чому?чого?хто цей гость?Що це за людина що дідусь, через десять тільки років приїхав.Що він неміг мене хоч рас запросити, хоча б з днем народженя привітати міг, меніж вже 16.І я почала плакати, сльози невидимими струмочками потикли з очей, а тиша все більше пронизувала не лише кімнату, а мою душу також.
На вулиці панувало, стехійне лихо.Буря все розросталась.
Меленький промінчик пронизував, глибину душі , темной цариці.Це світились, фари машини, що наближалась до мого будинку.