Чорне, як смола волосся, яскраві карі очі, ніжно рожеві губи, гострі риси обличчя. З очей так і сипляться іскри. Солодкий, солов'їний голос. Завжди модне та гарне вбрання. Замість лінз - окуляри у обережній синій оправі. Замість планшета чи телефона у руках - книга.
Звучить як казка. Неймовірна дівчина, що, здавалося б не може бути реальною.
Та саме такою є Ольга. Вона вчителька молодших класів у Львівській школі - інтернаті. Звісно, адже вона неймовірно любить дітей! Через проблеми зі здоров'ям не може мати своїх, а через відсутність чоловіка їй не дозволяють взяти із сиротинцю.
Сама знає як це, жити у такому місці. Там, де ти борпшся за життя, де кожну ніч як на варті - дивишся, щоб ні тебе, ні когось із твоїх друзів раптом не залушили подушкою. Де тебе б'ють за те, що ти в чомусь отримав успіх.
І знову Ольга йде засмучена з кабінету директора сиротинцю. Навіть тих документів, що є у неї їй не вистачає. А ще й дурноноловий директор розпускає руки, мовляв :" Лише одна ніс разом, і дитина твоя!"
Знайшовши у котре до кафе на розі будівлі вона не втримавши сліз привіталась з барменом Олегом, котрий вже став її другом.
З пів години хлопець намагався заспокоїти дівчину, але раптом їй зателефонувала завгосп інтернату, де працює Ольга. Директор був неймовірно розлючений через витівку хлопчики з її класу. Той розбив вікно у його кабінеті, а потім довго кричав, що ніхто нічого не доведе, бо ніхто не бачив.
А через відсутність ( чергову) Олі на місці він виписав їй догану. + штраф.
Тепер дівчину ніщо не могло заспокоїти. Але раптом до барнох стійки, де були дівчина та горе-заспокоювач підійшов молодий чоловік та привітався.
- Мене звуть Андрій. Я прошу вибачення, просто випадково почув вашу розмову. Знаю, у це важко буде повірити, але я хочу вам допомогти. Я теж хочу дитину, та жінки нема. Та і в мене проблеми, своїх діток не матиму. Але і в сиротинці мені відмовили. Тож давайте допоможемо одне одному!
-Олю, не слухай! Особисто мені такі ідеї не подобаються. Ну хто він такий? Тай хлопець? Родич? Знайомий? Ти його вперше бачиш! Йдіть звідси! Не морочте дівчині голову!
-Тихше, не кричи. А може він і справді допоможе? Не знаю, чому я на це йду, але я згодна!
- Чудово...
Дівчина усе пояснила Андрію, розповіла кожну дрібничку.
- Це просто жах. Що ж Олю. Не переживайте. Я можу вам допомогти. Давайте завтра о третій біля цього ж кафе. Я чекатиму вас з новинами.
-Я вам вдячна. Щоб там не було, але вдячна.
Ніхто в кафе не здогадувався хто стоїть біля стійки та розмовляє з заплаканою дівчиною. Ніхто не знав, що це був син мера. Ніхто не знав...
Через 9 місяців у кафе біля сиротинцю відчинились двері. У приміщення знайшла неймовірної краси жінка з досить округлим животиком, що виділявся з під чудової синьої сукні. Тримаючись за край її сукні ззаду зайшов маленький хлопчина. А за ним, ніби намагаючись наздогнати увійшов гарний чоловік.
- Олю, невже це ти?
-Не повіриш, Олеже. Я!
- Це нереально. Вітаю, Андріє.
- Доброго дня. Зроби будь ласка кави. Олександре Андрійовичу, привітайтесь зв своїм дядьком.
Оля посміхнулася до Олега. На все приміщення лунав веселий сміх. Чорне, як смола волосся спадало по спині красуні, а маленький хлопчик у неї на руках бережно пестив його.
Йой! Нажаль, це зображення не відповідає нашим правилам. Щоб продовжити публікацію, будь ласка, видаліть його або завантажте інше.
