* * *
Сто рокiв як сконала Ciч,
Сибiр. I соловецькi келiï.
I глупа обляга€ нiч
пекельний край i крик пекельний.
Сто рокiв мучених надiй,
i сподiвань, i вiр, i кровi
cинiв, що за любов таврованi,
cто серць, як сто палахкотiнь.
Та виростають з личакiв,
iз шаровар, з курноï хати
раби зростають до синiв сво€ï Украïни-матерi.
Ти вже не згинеш, ти двожилава,земля рабована вiками,
i не скарать тебе душителям
сибiрами i соловками.
Ти ще виболю€шся болем,
ти ще роздерта на шматки,
та вже, крута i непокiрна,
ти випросталася для волi,
ти гнiвом виросла. Тепер
не матимеш од нього спокою, йому ж рости й рости, допоки не упадуть тюремнi дверi.
I радiсним буремним громом спадають з неба бликавицi, Тарасовi провiснi птицi - слова шугають над Днiпром.
1963
