Маленька таємниця\Small secret

"Подаруночок''

  Легкий вітерець, захмарене небо і... дощ. Жахлива погода, чи не так? Хоча Луізі так не здається. Вона їй здається чарівливою і такою таємничою... Прокинувшись, Луізіана потерла кулачками очі і,  навіть не дивившись у вікно, вже знала, що надворі дощить. Вона чула кожну крапельку. Крап-крап, крап-крап... Усі ще спали. Дівчинка прокинулась дость рано. Луіза підбігла до вікна і ніби хотіла обійняти дощик, та обійняла вона скло... Доки сім'я спала, Лу вирішила помалювати. Дівчинка тихо дістала альбом (саме той, що їй подарували батьки) і взялася творити. Вона дала волю своїй фантазії. Луізіана малювала костюми, платтячка, футболки та спіднички. Зважаючи на те, що її вбрання геть не нагадувало веселку, Лу створила такий образ на аркуші. Виходило справді чудово.
  -Ех... Як це прекрасно мати можливість робити собі одяг. Бути дизайнером класно. Джоуо, певно, в захваті від своєї роботи. Шкода, що я не можу так...- подумала Луіза.- Еврика! Чому не можу? Можу. Так, де ті фарби?
  Фарби лежали у невеличкій шухлядці. Там було тільки шість кольорів, та й вони наполовину використані. Але Лу шукала тільки позитив. Якщо для когось фарби були напівпорожні, то для неї вони були напівповні. Луізіана дістала жовту футболку, звичайну, стандартну і... нудну.  Дівчинка вирішила це виправити. Через двадцять хвилин на її футболці красувався рожевий метелик. Луіза задоволена своєю роботою.
  -От тільки фарба після прання змиється чи ні? Мама казала, що акрилові фарби не відмиваються. А це які?- дівчинка почала уважно розглядати упаковку і так, справді, це акрил. Вона була щасливою. А тим часом прокинулися батьки. Луіза понесла показати їм свою нову футболку.
  -Мам, глянь,- сказал Лу, показуючи Рені ''обновку''.
  -Луізо, що ти накоїла?- з докором сказала мама.
  -Що негарно?- зі сльозами на очах промовила дівчинка.
  -Гарно, але...- Рена задумалась. І, дійсно, що такого натворила її дочка? Футболка й справді була красивою. Та, згадавши себе у дитинстві, мама вже не гнівалась на доньку. Вона обійняла її, витерла сльози.
  -Можна я тоді одягну її до школи?
  -Звісно,- усміхаючись сказала мама.
Змінивши плач на сміх, Луізіана побігла одягатись.
  У школі на Лу вже чекала Емі.
  -Привіт, Луіз!
  -Привіт, Емі! Рада тебе знову бачити.
  -Яка в тебе гарна футболка.
  -Дякую, я розмалювала її вранці.
  -Справді?! Це прекрасно. До речі, ти не забула?
  -Ні, ясна річ. Тільки про Джоуо і думаю.
  Лу побачила, як до неї йде Джекі. Вона йшла з коробочкою. Що в ній?
  -Луізо, пробач мені за вчорашнє, я не мала так робити. Це тобі,- простягаючи коробку, сказала Джекі.
Увесь клас спостерігав за розмовою. Деякі хихотіли.
  -Та я вже пробачила, дякую,- відкриваючи коробку, мовила Луізіана.-Фу! Бридота! Як тобі не соромно, ще й смієшся,- Лу кинула ''подарунком'' у Джекі.
Що то було? Це була гадюка. Мертва гадюка. Бр-р-р...
  -Ти про це пошкодуєш...- злісно пробурмотіла Джекі, викидаючи змію.
  -Так-так, звісно...
Джекі обурено вийшла. За нею побігло чи не півкласу.
  -Ти добре зробила, не давай себе ображати,- сказала Емілі Луізі.
  -Знаю. Подарунок є відображенням людини.
  -О та-а-ак. Гадюка прекрасно відображає Джекі.
    На уроках Лу і Емі прекрасно проявили себе. Що їх не запитай- все знають.
І ось закінчився останній четвертий урок. Довгожданий момент.
  -Ти готова, Луіз?
  -На всі сто.
  -Ну що ж, тоді пішли.
Як добре, що дощ уже вщух.
  -Це далеко, Емі?
  -Та ні, на Грейсбі стріт.
Дівчата швидко прийшли до студії Джоуо.
  -Стій, мені щось почулося,- стривожено мовила Луіза.
  -Та ну, листок, може, впав.
  -Ніби хтось там в кущах.
  -Заспокойся, нічого там нема.
___________________________
Знаю, що розділи виходять доволі рідко. Постараюся писати новий розділ кожні три дні. Але для цього мені потрібна ваша підтримка)