47. Образотворче мистецтво та скульптура України у 20-30-ті рр. ХХ ст.
Образотворче мистецтвопродовжувало традиції художників попередніх століть. Художники освоювали нову тематику, нові стилі художнього відображення дійсності. Українське мистецтво пензля збагатили М. Бойчук, М. Дерегус, М. Бурачек, В. Касіян, Ф. Кричевський, Г. Нарбут, В. Петрицький, О. Павленко, і. Падалка, М. Самокиш, Г. Світлицький, К. Трохименко.
В 20-ті роки значно пожвавився новаторський пошук у галузі об-разотворчого мистецтва. Друга половина 20-х років стала піком популярності визначного українського живописця-монументаліста і педагога, одного з основоположників українського монументального мистецтва, професора Київського художнього інституту М.Л.Бойчука (1882–1937). Виходець з Галичини, він вчився в Кракові, Мюнхені, в Італії, протягом трьох років мав свою майстерню в Парижі. Відстоюючи власну концепцію живопису, художник у своїй творчості поєднував традиції давнього візантійського мистецтва з елементами українського народного орнаменту, мозаїки і фрески періоду княжої доби та іконопису ХVІІ–ХVШ ст.
М.Бойчук мав численних учнів і послідовників, створив цілу школу художників-монументалістів, так званих бойчукістів (Т.Бойчук, К.Гвоздик, А.Іванова, С.Колос, О.Мизін, О.Павленко, І.Падалка, М.Рокицький та інші). За радянських часів він разом з учнями брав участь у так званій «монументальній пропаганді». Під його керівництвом виконано розписи Луцьких казарм у Києві (1919), санаторію ім. ВУЦВК в Хаджибеївському лимані в Одесі (1928), Червонозаводського театру в Харкові (1933–1935).
Традиції українського народного мистецтва розвивали І. Гончар, Г. Собачко, М. Приймаченко, П.Власенко та інші майстри, вироби яких вражали своєю неповторною національною своєрідністю. Твори образотворчого мистецтва, як і народного, виставлялися в багатьох музеях, мережа яких охопила всі великі міста України. Особлива увага приділялася монументальній пропаганді. У розвиткові скульптури головний акцент робився на її пропагандистських, ідеологічних можливостях. Практично в кожному місті, селищі міського типу були поставлені пам'ятники В. Леніну. Українські митці мали здобутки і в галузі архітектури та скульптури. Найбільш значними спорудами, створеними в довоєнний час, стали Канівський музей-заповідник «Могила Т.Г.Шевченка» (1936–1938 рр., архітектори – В.Кричевський. П.Костирко), будинки Вер-ховної Ради Української РСР (1936–1939 рр. архітектор – В.Заболотний), Раднаркому УРСР (1936–1938 рр., архітектори – І.Фомія, П.Абросимов), Інженерно-будівельного інституту (1938 р., архітектор – Д.Дяченко). Монументальна і монументально-декоративна скульптура збагатилась пам'ятниками Т.Шевченку в Харкові (1935), Києві та Каневі (1939) роботи російського скульптора М.Манізера (1891–1966), був відкритий пам'ятник Григорію Сковороді (автор І. Кавалерідзе), скульптурними портретами Т.Шевченка, І.Франка, О.Довженка, автором яких був Г.Пивоваров.
У цей час розвивається нова скульптура. У розвитку скульптури головний акцент робився на її пропагандистських, ідеологічних можливостях. Зносилися пам'ятки минулого. Натомість повсюдно встановлювалися монументи Маркса, Енгельса, Леніна, інших більшовицьких вождів. Серед безперечних здобутків цього часу — пам'ятники Т. Шевченку в Харкові, Києві й Каневі за проектом скульптура М. Манізера, у Ромнах (І.Кавалерідзе), Одесі, Чернігові. У 1922 р, було зведено у Лохвиці, що на Полтавщині, величний монумент поету-гуманісту і філософу Г.Сковороді (І.Кавалерідзе).Розпочинає творчу діяльність О.Архипенко (1887-1964), який виїхав за кордон, де став однією з найпомітніших постатей у мистецтві авангарду ("Жінка, яка зачісується"), "Постать", "Ступаюча жінка"). На жаль, скульптура радянського часу мала виразні політично-агітаційні риси, що позначалося на художньому рівні творів.
