Більше ніж ти думаєш...

Частина 5

Коли на кінці вулиці я побачила обриси свого будинку, в серці неприємно защеміло. А коли до вхідних дверей залишалось кілька метрів, я почула запах диму. Цигарок "Camelton". Батькових цигарок....
Я щодуху помчала до будинку. Запах посилився, і я увірвалась до середини, до батьків. Але їх там не було... Був лише знайомий запах, що безшумно танцював по вітальні.
Колін, це все він! Знову за своє! Чорт забирай, йолоп!
- Колін! Виходь, інакше я буду змушена використати важку артелерію!
У кімнаті на другому поверсі щось упало. А за звуком падіння слідувала ледь розбірлива лайка.
- Усе твій час вийшов!
- Ні, ні стій! Я зараз...
Його голос звучав мов шум дощу. Серце защеміло сильніше.
Він повільно покрокував сходами до низу. Голова опущена униз а руки за спиною.
- Що ти собі надумав?! Вважаєш я просто так дам нищити тобі твоє здоров'я? Віддай цигарки мені! Негайно!
Він наче не чув мене. Просто підійшов і обійняв.
- Батько...- мовив він. - Батько загинув....
Після цих слів усе всередині враз пронизав пекучий біль утрати. Тіло здригалося і я вже не мала над ним контролю. Я не відчула як поволі стікають по моїх щоках важкі сльози. Настільки гарячі, що аж обпікали лице. Губи посиніли, і здригалися, коли вже гірко-солоний смак сліз дістався до рота. Ноги підкосило.
Брат досі тримав мене, не мовивши ні слова. Коли я почала втрачати свідомість, ми обоє всілись на підлогу. Я, на моє нещастя, досі була при тямі, і повільно вмирала від болю.
- Пробач будь ласка.- голос мій був тихий, тремтів, мов пташка у людських руках.
- Не хвилюйся. - він був на перший погляд спокійний , але я знала його надто добре щоб не повірити у той спокій.

Мені не вистачило сил аби запитати Коліна що саме трапилось з батьком. Я просто заснула на дивані в вітальні, а брат спав на килимі на підлозі.
Лише під обід я запитала його де мама і чи все з нею в порядку. Він сказав що через три тижні вона приїде сюди, коли владнає справи з усіма документами. Лише під вечір я запитала що трапилось з батьком. Він загинув у автокатастрофі.

Через два дні я вийшла на вулицю.
Джуді приходила двічі на день, але я не пускала її у дім. Я не хотіла повертатися до нормального життя після пережитого. Це було надто важко.
Двічі дзвонив Джей - Джей, але я ні разу не відповіла.
Того дня коли я вийшла на вулицю дощило. Людей майже не було, але навіть не зважаючи на те що була дев'ята ранку, хтось таки зумів кинути мені вслід вдавано схвильоване "співчуваю" чи " Ти цей, тримайся ". То були якісь сірі фігури з парасолями. Холодніші від дощу, незнайомі, ледве видимі.
Я йшла, з капюшоном на голові, в плащі-дощовику. Повільно крокувала дорогою не оминаючи калюж.
Повз мене пробіг хлопець у чорній кофтині з капюшоном. Він був єдиним хто не "поспівчував" мені. Це змусило мене посміхнутися. Він біг далі і далі, звуки його бігу потонули в галасі дощу. Серце вперше припинило боліти. Холодні руки припинили тремтіти.
- Дякую, - подумала я тоді,- що промовчав.