Покохати

∆3∆

Зранку я прокинулася, пішла в душ, прийняла водні процедури та вирішила зайти в інстаграм. На сторінці нашої школи, автор якої - якийсь хлопець з паралелі, звичайно ж було моє фото, і підпис "Ммм, новенька нічого така краля, втерла носа нашій Софі", а коментарі були щось типу "Я б трахнув" чи, наприклад, "Дайте інсту", "Жопа шикарна". Це було приємно читати, і звичайно всі дівчата писали яка я шлюха, але мені всеодно, головне, всі хлопці - мої. Я одяглася.

По-моєму, гарно. Я спустилася на кухню, там була записка від мами. "Доню, поїхали до інших готелів, будемо через 2 тижні, скинули тобі на карточку 15000, сподіваюся, вистачить? Якщо ні, зателефонуй". Круто, батьки поїхали, і весь будинок вільний на 2 тижні. Я приготувала собі млинці, і трохи нафарбувавшись, поїхала до школи. Звичайно, всі на мене дивилися, але, раптом хтось дьоргнув мене за лікоть, відтягнув мене за школу, і кинув на землю. Я побачила Софі з двома амбалами.
-Ти, сучка, ніколи не займеш мій трон, я в цій школі королева, а ти - ніхто! Ясно тобі?!- кричала вона.
-Ні, не ясно! Ти на вигляд, звичайнісінька шлюха, та й все, тому усе, чого ти гідна, то це трону, але не тут, а на трасі!- сказала я.
-Хлопчики, покажіть їй, що буде з нею, якщо вона так до мене ще хоч раз скаже,- сказала вона, і пішла.
Вони підходили до мене.
-Ей, ви що робите? Відпустіть!- кричала я. Вони почали мене бити в живіт, в спину, по лиці. Ногами, руками, усім. Було неймовірно боляче, я вже втрачала свідомість, але раптом почула два удари.
-Аврора! О Боже, що вони з нею зробили?! Вона напівмертва! Боже, вона ж стікає кров'ю. Викликайте швидку! А я віднесу її в медпункт.- це був Мітчел та вовки, хмм, з чого б це він за мене хвилюється? Навіщо я йому? За ним бігає уся школа, звідки таке добро?
-Мі.... Мітчел, це ти?- ледве шевелила я губами.
-Так, так, це я, не хвилюйся, все буде добре, зі мною ти в безпеці, ми вже в медпункті.- сказав він, а далі, далі нічого. Темнота, пустота. Не відчуваю нічого. Не страшно вже.