Мій шкільний ворог - Чон Чонгук

Наслідки

І, що мені тепер робити? Конкурс уже завтра, а картина повністю зіпсована. Так Джина...думай! А, що якщо просто сховати картину і швидко вибігти з класу ніби мене не було? Але я так не можу. Совість замучає. Тоді просто її переставлю в шафу і перед тим, як Чонгук побачить картину я постараюся його підготувати. Так і зроблю! Я акуратно взяла картину і почала її нести до шафи. І коли вже майже досягла цілі, двері відчинилися.
- Що це ти робиш? - здивовано спитав Чонгук.
- Н...нічого я п...просто картину п...переношу - затинаючись сказала я.
- Це конкурсні роботи. Їх не можна рухати. Навіщо ти це... СТІЙ! А це хіба не моя картина? - о, ні...що робити!?
- Ні, з чого ти взяв? - стараюся відповідати правдоподібно. Чесно, в даній ситуації я би сама собі не повірила.
- Це точно моя картина. Швидко віддай її мені - спокійно сказав Чон.
- Ні.
- Негайно! - рявкнув Чонгук і підійшов до мене впритул. Він забрав картину з моїх рук і на його лиці можна було побачити шок.
- Що ти...? Ти це навмисно, правда ж ? Я все зрозумів! Ти мені так мстити вирішила? І це все тільки через те, що я тебе роздратував? - крикнув Чон. В той же час він взяв мене за плечі і почав трясти. З його очей йшли іскри. Я від страху опустила голову і стримувалася, щоб не заплакати.
- Чого мовчиш? Язик проковтнула? Ти хоч знаєш скільки я працював над цією картиною? Скільки ночей я не спав, щоб її завершити? Невже ти настільки низько опустилася, Пак Джина? А я й не знав, що ти така стерва! - проричав Чон.
- Вибач, я не спеціально. Це дійсно вийшло випадково. Я...
- А мені так не здається - спокійно сказав Чонгук.
- Не думай, що я тобі це просто так спущу з рук. Будемо грати по твоїх правилах Джина. Раз ти затіяла війну, то буде тобі війна - холодно сказав Чон.
- А зараз вимітайся , щоб мої очі тебе не бачили - після цієї фрази він відпустив мої плечі і вказав на двері. В цю ж секунду я вибігла з класу, як ошпарена попутно витираючи мокрі від сліз очі. Невже? Невже я схожа на людину, яка здатна мстити? * А я й не знав, що ти така стерва * все ще ехом лунало в моїй голові.
Раптом я врізалася в когось.
- Джин-Джин, ти куди так поспішаєш? Що з тобою? Чому ти плачеш? - стурбовано спитав Дехві. В мене не було сил, щось йому пояснювати, тому я несподівано для себе розвертаюсь і починаю бігти в сторону сходів ( щоб ви розуміли я досить швидко бігаю). Дехві рванув за мною, але я забігла в прохід між сходоми і Дехві мене не помітив. Я вийшла зі схованки і пішла сходами на верх - на дах. Відчинивши двері, одразу ж попрямувала до саморобної лавки з коробок і дошок. Як тільки сіла, то одразу виплили недавні спогади. Я знову заплакала і, як по замовленню пішов дощ, але я не збиралася ховатись. Мені хотілося плакати в унісон з дощем. Та раптом наді мною нависла тінь. Я обернулася і побачила красивого юнака (явно старшого за мене) з парасолею в руках.
- Привіт, ти чому плачеш? Чому не ховаєшся від дощу? Ти ж можеш захворіти - стурбовано сказав хлопець. На це я просто промовчала. Я не хотіла відкривати свої переживання незнайомцю.
- В любому випадку, щоб не трапилось - ти повинна піклуватися про себе або це зроблю я - я знову проігнорувала, але уже з цікавістю чекала його дій. В ту ж мить він скинув з себе піджак і накинув на мої плечі. Я вже хотіла йому повернути, але він мене зупинив.
- Залиш собі, потім повернеш. А тепер розказуй, що у тебе трапилось - не знаю, що на мене найшло, але я почала йому все розказувати хоч і з великими паузами. *Можливо це через те, що я була переповнена емоціями і мені потрібно було з кимось ними поділитися? Цей юнак мені здається хорошим.* Він уважно слухав мою розповідь і легенько гладив мої плечі.
-....ось так я і опинилася тут - завершила я і між нами нависла пауза.
- Так ситуація не приємна, але думаю ми це виправимо. До речі, як тебе звати?
- Я Пак Джина, а тебе як?
- Ой, як офіційно. Я буду тебе кликати Джи. Мене звати Чон Хосок, але для тебе я Хобі - сказав Хосок і усміхнувся. В цей же момент виглянуло сонечко і на душі різко потеплішало.
- Приємно познайомитися.
- І мені також.
- А знаєш, я все ж знаю, як буду тебе кликати. - сказала я.
- І як? - з дитячою цікавістю спитав Хобі.
- J-HOPE! Твоя усмішка подарувала мені надію, як сонечко після дощу.
- Хммм, а мені подобається! Ааа це так мило! - вскрикнув Хобі. Він знову усміхнувся ще "сонячніше" ніж в перший раз і я різко "зависла". Моє серце на мить завмерло, а потім різко почало битися в шаленому ритмі. Що це зі мною? Я не могла відвести очей від Хосока і несподівано він обняв мене!? В цей момент я перестала дихати і...
- Джина це ти? - здивовано сказав Дехві. Я різко відскочила від Хобі і встала на ноги.
- Ти хоч знаєш, як я перелякалася? Чому ти від мене втекла? Чому не відповідала на телефонні дзвінки? - швидко тараторив друг.
- А це ще хто такий?
- Оппа це...

Дякую всім, хто читає мій фанфік. Це моя перша робота тому будь ласка напишіть свої коментарі. Наступні частини вийдуть згодом💜💜💜