Я думаю про тебе,
Моє тіло вкрите мурашками
Кожен раз,
Коли згадую нашу останню зустріч...
Я так хотіла би торкнутися тебе,
Вплітати у твоє волосся жовті ромашки,
Що привезла б з отієї гори,
Найвищої в Україні...
Я вешталась світом,
Шукала чогось кращого, аніж просто думки
Про тебе,
Але вони плющом поросли по серцю,
Та я вже наврядчи знайду хоча б одну частку себе
Без тебе.
Я пам'ятаю, як хотіла засміятися, коли побачила на твоєму лиці, на щоках оті дива,
Що більш ніхто б не створив,
Але я стрималась, бо знала,
Що після цього ти не повіриш, що мені сподобалося...
А мені сподобалося, бо ти мені подобаєшся,
Бо мені подобається все, що ти робиш.
Звісно ж окрім деяких речей, але це не по темі.
Бог не дав мені талант підбирати фрази,
Тому зараз пишу без рими,
Але я знаю що це все не пусті слова,
Це точно не вони.
І я не знаю звідки в мене така впевненість, але
Я сумую,
Я сумую,
Сумую по тобі...
І чомусь хочу говорити це раз за разом,
Хоча знаю, що це нікому не треба.
Вибач.
Вибач за ті два роки.
Я не можу нічого виправити.
На жаль, я нічого не можу.
Лиш питати тебе: "Як ти?"
І розуміти, що ти не скажеш правду
Ані мені, ані нікому іншому.
Та ніколи.
Але я хочу обіймати тебе усім своїм теплом
І чекати поки ти скажеш: "Вже вдосталь"
І ще трохи опісля, щоб запам'ятати твій запах, твоє тепло,
Щоб запам'ятати, як твій ніс заринався мені в шию, темп твого дихання.
Отака я,
Це вся я без винятку,
І я знову не знаю якими повинні бути останні рядки, тому, мабуть просто напишу, що це кінець моєї іллегії.
Сподіваюсь, що цього буде досить.
