Ти завжди цінувала тільки те, що для тебе нове,
Губила слова, позабуті між сторінками,
Ти жила цілий рік в теплому травні
І, коли падала, бажала бути завчасно спійманою.
І це нормально.
Як і нормально віддавати себе іншим.
Бо інакше кому ми потрібні?
Ти завжди дивилась на поїзди,
Коли ми проїжджали вокзал.
І це нормально- сумувати.
Нормально бути пригніченою.
Я розумію: тобі боляче,
Тобі нема звідки черпати сили.
І це нормально іноді бути слабкою.
Нормально, що тобі нема, що віддавати,
Бо ми не бездонні,
Ми не невичерпні.
Та я б сказала тобі
Не сумувати і бути сильною,
Але від цього нічого не зміниться.
І ми, на жаль, це знаємо.
І, знаєш, це нормально писати білі вірші,
Нормально не мати слів,
Що підходять до емоцій і дій,
Але ми завжди можемо говорити:
"Люблю ось це твоє",
І більш нічого не треба.
Нормально бути переломним моментом інших,
Хвилюватися, коли твоє життя змінюється:
Коли ти його змінюєш
І коли його змінюють інші.
І, знаєш, як то кажуть, ми назад не йдемо,
Бо це життя,
Мабуть просто хтось не поспіває за його темпами,
Але ми рухаємося,
І тільки вперед.
І нехай свічки твоєї душі охоплені панікою,
А тіні і плум'я емоцій танцюють ніби в екстазі,
Ти відчуваєш свою внутрішню силу,
Ти відчуваєш свої емоції,
Ти знаєш, що ми поблизу кінця спадної
І вже скоро ми почнемо рухатися вгору.
