Україна

Частина 3

         Ми довго розмовляли з нею, я розповів історію нашого народу очима свідка, показав усю свою квартиру та повів про те, як важко дісталися мені всі ці цінності. Оксана більш не плакала — така зміна відбулася в ній, що я губився, як хлопчисько, коли зустрічався з нею очима. Мені здавалося, що моя вина є в тому, що ми втратили незалежність, але поведінка та слова Оксани заперечували це. Насправді вона майже не мала уявлення про те, що сталося з Україною, тому більшість часу я розповідав про це, хоч як боляче мені було. Заспокоювало лише те, що вона весь час слухала мене і усміхалася, неначе це все давно минуло, і настала нова світла ера в житті України.

Увечері, коли сонце вже сіло, я провів її до підземки. Мені хотілося відвезти її додому, але вона наполягла на тому, що їй потрібно подумати, а в дорозі це виходить краще всього. На прощання ми обійнялися, і Оксана пообіцяла, що в понеділок приїде до офісу на дванадцяту годину, щоб обговорити всі важливі питання. Коли я сам повертався до квартири, замість звичної самотності, на мене там чекали солодкі спогади про вечір. Це вчора я був приреченим, не знав спокою та радості, а сьогодні знайшов соратницю, яка зігріла та розважила моє втомлене та самотнє серце. У часи, коли вірити не можна навіть власним батькам, вона відкрила мені свою душу, немовби ми знаємо один одного з давніх давен і просто не бачилися певний час.

У вітальні на столику стояли дві склянки та блюдця. Будь-хто інший прибрав би це, але я сів перед ними і дивився, не ймучи віри, що вперше хтось був зі мною тут: пив і їв, розмовляв українською і пішов, пообіцявши повернутися. Раніше я навіть уявити цього не міг, здавалося божевіллям, що знайдеться хоч одна людина, яку не налякає мій храм, яка не втече звідси, лише побачивши якийсь із експонатів. Та і я не боявся більше, що хтось дізнається про це все і тоді мені доведеться втікати самому, рятуючи цінності. Як одна зустріч могла настільки змінити мене?

Я помітив, що на спинці канапи лежить книжка Оксани. Мабуть, вона поклала її туди після того, як зачитувала мені уривки, які вважала найріднішими. У мене не було звички чіпати чужі речі, проте цього разу мені стало надто цікаво. Я розгорнув книжку на першій-ліпшій сторінці і був дуже здивований тим, що побачив там. Зверху російського тексту каліграфічним почерком було написано переклад українською мовою. І раптом я замислився: звідки Оксана взагалі знає українську, адже великий злам настав чотирнадцять років тому, а їй усього двадцять. Хіба словникового запасу семирічної дитини вистачить для того, щоб перекладати класичні твори? Мені стало зрозуміло, що щось вона все-таки приховала від мене, але зараз було надто пізно, щоб з'ясовувати це.