Україна

Частина 2

         Уранці я прокинувся іншою людиною. Хоч і поспати мені вдалося лише кілька годин, дивне почуття життєвої енергії розворушило мене, і я відчував себе готовим до будь-яких випробувань. Таке було зі мною вперше за довгий час — я знову насолоджувався землею під ногами. Чому? Усе через дивовижного Гоголя і давно омріяну українку, що з'явилася ніби з казкової країни, про яку чув тільки я.

Мені відразу стало зрозуміло, що Олександра Євгенівна навіть не переглядала цю книгу, адже вона відома своєю високоморальною шовіністичною політикою і вважає мене таким самим. Можливо, якби я дуже хотів звільнити її, то обов'язково скористався б такою нагодою, але зараз усі мої думки полонила молода письменниця.

Я швидко зібрався на роботу, ще не до кінця уявляючи, яким чином вивідаю в противної ілюстраторки інформацію про її племінницю. У жіночому колективі я користувався дурною славою ловеласа, яку вони ж мені і приписали. Тому розраховувати на те, що Олександра без усіляких викрутасів дасть мені номер, було безглуздо.

Поспішати в офіс не було сенсу, бо сьогодні взагалі я міг не їхати туди. Субота зазвичай у мене вихідна, але інколи хочеться побути в оточенні людей, навіть якщо вони такі набридливі, як Олександра. Незважаючи на мою позицію українця, я продовжую бути людиною, і мені теж необхідно знаходитися в соціальних зв'язках.

Звичайно, заторів не було, і я досить швидко дібрався на роботу. Насправді, сьогодні радості від цього не було. У заторі можна відволіктися від буденних думок і зосередитися на чомусь своєму, а в офісі завжди знайдеться негідниця, яка вирішить потурбувати тебе саме в той момент, коли тобі нарешті вдалося спіймати думку за хвоста.

На ресепшені нікого не було, і я зміг непомітно прослизнути у свій кабінет. Мені хотілося посидіти там, щоб ніхто не знав, що я на роботі, а потім, коли вигадаю, як дістати номер телефону авторки «Гоголя», покликати ілюстраторку. Але виявилося, що Олександра Євгенівна відчуває мою присутність неначе вампір. Або вона побачила мене у вікно. Так чи інакше — вона вирішила розважити мене своєю присутністю.

Але коли вона зазирнула до кабінету, я навіть не встиг подумати про те, що казатиму. Імпровізації завжди заводили мене у глухий кут, тож, коли Олександра Євгенівна із зацікавленим виглядом впилася мені у вічі, я зовсім розгубився. Не залишалося нічого, окрім вдавати, що мені не зрозуміло, що від мене хочуть, щоб виграти хоч трохи часу.