Україна

Частина 5

         Як вирішила Оксана, що хоче виступати зі своєю книгою в кінотеатрі «Співдружність», так і склалося. Мені було дуже складно пояснити власнику, чому саме в ньому, проте свого я добився. Тому поки мої речі прямували до Львова, ми готувалися до презентації.

Уже за годину до початку з'їхалися журналісти. Вони намагалися всіляко відволікти молоду (і дурну, на їхню думку) авторку, але я з упевненістю вказував на місця для преси і годинник. Вони втихали на деякий час, але потім знову лізли до Оксани, яка всього-на-всього хотіла прорепетирувати свій виступ перед початком, тож ми усамітнилися в тимчасовій гримерці, яку влаштували спеціально під наший захід.

Оксана нервувала.

— Вони мені... — я закрив їй рота рукою.

— Тихо, они могут подслушивать, — пояснив я і швидко прибрав руку.

— Они мне настроение испортили, — швидко «перемкнула» мову вона. — Я не понимаю, почему их до начала пустили. Разве охрана не должна следить за этим?

— Это же журналисты. Они в ад вне очереди пройдут, чтобы задать Люциферу несколько особо важных вопросов. Ты здесь можешь подготовиться, а я прослежу, чтобы никто возле дверей не ошивался, — сказавши це, я хотів вийти, але Оксана зупинила мене, взявши за руку.

— Останьтесь, пожалуйста. Мне очень тяжело. Я волнуюсь. Мне кажется, что я делаю не то, что следовало бы, — вона гірко зітхнула і опустила голову, ніби збирається заплакати. — Я ведь не обладаю достаточной информацией, чтобы утверждать всё то, о чём писала.

Мені було дуже дивно чути це з її вуст у день прем'єри, адже вона майже весь час втілювала впевненість у собі, а тут раптом дала задню. А цього не можна допускати, бо публіка відчує подібне в перші ж секунди виступу.

— Я — тьма, глубокая и беспросветная, — вона логічно закінчила свою думку, але навіть не підвела очей.

— Если ты — тьма, то каким должен быть свет? — я взяв її за плечі та зазирнув у вічі. — Послушай, Оксана, мы уже прошли почти весь путь. Там, за стеной, — финишная прямая. Неужели ты позволишь зерну сомнения, которое в твою душу подкинули папарацци, прорасти и пустить наш труд насмарку?

— Нет, — вона помотала головою і подивилася на мене очима дитини, якій показали цікавий фокус. Усього за кілька секунд її вигляд змінився так, що навіть рідна ненька не впізнала б. — Я не сдамся. Это ведь ради нашего будущего и прошлого.