Самотні вдвох

***

   Сонце світило яскраво й ласкаво. Так наче це була остання з його можливостей продемонструвати свою незамінність.

   Кожен ельф любив таку погоду. Сонячну, нестримну й безсумнівно чарівливу.

   Ельфійка ж дивилась у вікно хмуро та з легкою досадою. Вона невдоволено махнула подолом сукні, коли зробила кілька кроків по кімнаті. Її не приваблювало сонце — вона вважала його дратівливим та спекотним... Проте видавалось, що конкретно над цим ельфійським містечком інша погода не могла й бути. Одне лиш сонце та його проміння.

   Окинувши стіл поглядом, вона відмітила давно знайомі їй рукописи.. Потрібно було б знову повернутись до ненависного діла.

   Ельфійка відкинула свої довгі коси - була готова знову узятись за роботу, лиш, раптово, підмітила незнайомий лист..

    Почерк у середині ж вона знала. І це не радувало.

"Любо сестричко.

Я і справді від всього серця радий тому, що ти не зробила з мене героя. Я радий можливості розірвати ненависний мені круг, звісно якщо тобі від цього буде радісно. Бо ж я бо знаю тебе, я знаю, що тобі буде набагато простіше без мене, цієї надокучливої істоти, у твоєму величному замку..Тобто, не твоєму, ти ще не перехопила влади повністю:)

Твої рішення не викликає у мене смутку. Воно взагалі дуже закономірне, миле й очевидне.

А я ж бо істота вільнолюбна і з радістю прийму твої красномовні натяки. Я зникну й розчинюсь, як ранковий туман, який ти дуже любиш..

Можете не писати про мене балади, я й так їх не почую

Щиро, твій близький родич..."

   Вона ще кілька секунд потримала лист у руках, за мить акуратно відставивши його на стіл..

   "Пф...хизун".