Самотні вдвох

піти на слух.

Дарвейс не харчувалась нормально уже як три дні.

Кумедно, її мисливські навички видавались такими абсолютно непотрібними серед цього клятого лісу - вона ніяк не могла виловити навіть найменшого зайця... Це здавалось їй до болю іронічним - кілька місяців тому вона була ледь не найкращою серед мисливців Аркату, не поступаючись навіть набагато старшим за неї гномам.

Вже як є - думала вона. Зітхає та опускається на свіжу траву, біля щойно розведеного багаття. Краще не засмучуватись, можливо нині просто не її день...чи навіть не її тиждень, якщо враховувати за проблему не тільки голодний шлунок.

Дарвейс донька Ульгурда, колишня мисливиця, була звичайнісіньким гномом у міцному нагруднику й чудернацькому шоломі... До того як потрапити у це місце, вона вірою і правдою служила Аркату, її рідному містечку схованому глибині гори, що й пояснювало закономірність наявності в неї подібного бойового комплекту. Обладунки це справжня запорука безпеки й захищеності і вид його завжди викликав у ній справжню гордість... шкода не взяла більш закритого варіанту, проте у цій подорожі варто зберігати мобільність.

Як би її попросили описати себе - сказала, що виглядає так само як і усі. Середній для гнома зріст, міцна статура, миловидне лице сховане залізним шоломом. Якщо ж його зняти, можна було б побачати, як її грубуваті риси (прямий ніс і широкі брови) завжди обрамляв бойовий макіяж - дві червоні смуги на щоках і одна сіра на підборіді, малюнок що передався у її роді і додавав суворості її виду. Під правим, здебільшого примруженим карим оком, була примітна родинка - єдина на її ясному лиці, котру вона у дитинстві пробувала змити милом.
Густе волосся було зав'язано у три коси - одну об'ємну з-заду і дві спереду, що обромляли лице. Їхній світлий колір на думку гномині псував картину - було б набагато краще, якби замість світло русявих кіс, вона була власницею темних.

Та зиску думати про зовнішність зараз вона на бачила жодного - цей аспект її взагалі не порятує.
Серед лісової ночі нікого не цікавитиме колір волосся.

У лісі ж бо саме ніч... Серед дерев згущались тіні. Поряд темно, наче в око встрель. І єдине джерело світла - це звісно те вогнище, до якого горе-мисливиця протягнула короткі руки. Їй було однаково, що долоні зодягнені в рукавиці - вона все одно бажала цього ефемерного, вогнистого тепла.
Усміхатись вогню це абсурд, проте вона його не оминає.