Самотні вдвох

у гнізді рівні всі.

Дорога закінчилась, десь в обід. Проте закінчилась слово некоректне, бо дійшла вона чітко до схилу гори, й зросла з кам'яним підйомом.
Плавним підйомом, що не викликав жодної довіри (бо був справді вузьким, та й з кожним неакуратним кроком додолу падало каміння).

Дарвейс зголосилась йти попереду і з прискіпливим поглядом рушила, не відвертаючи своєї уваги на супутника
(була висока ймовірність, що це рішення було зумовлено лиш хитрістю, що б не дивитись на нього зайвий раз). Ельфу лиш залишалось пожати плечима і рушити за великим наплічником (що красиво ховав власницю від безтурботного погляду).

Це ж був не ліс! Це ж був не ліс, і радості гномині не було меж, бо для спокою їй і справді не вистарчало нового краєвиду. І хоч для вухастого позаду неї цей пейзаж цікавим аж ніяк не був, для неї це було справжнє й велике полегшення. Серед гір хоча б можна було орієнтуватись. А ще оглянути території поряд, зорієнтуватись що чекало їх в майбутньому...

Білий гравій змінився кам'яним подолом, серед котрого бува, проростала ледь зелена трава. Погода спохмурніла. Сонце затихло, небо змінилось на біле, молочне. Шелест листя більше не докучав.

У вуха вдаряло затишшя.

Ельф похмурнів у ритм погоди. Знову хмурився... Дівчина старалась не слідкувати за змінами настрою її... товариша по нещастю, проте усе одно бачила їх краєчком ока. Навіть цього їй було достатньо, що б просто й по рідному бурчати під носа.

Ймовірно, вухастий знову нудьгував, бо за дорогу вони знову не мовили ні слова. Наче обидвоє забули, як узагалі говорити. Що завжди можна розпочати діалог. Несвідомо бавились у мовчанку, бо й сказати було нічого.

Соціальні навички змінила глибока задумливість і легка роздратованість. Молочне небо густішало.

Зелений погляд, примружився. За мить знову розкрився у всі своїй величі, вдивляючись уверх, щось вишукуючи. Й опустився, коли побачив крилатий силует й білосніжні хмари схожі на квіти.

Він зойкнув так, наче згадав щось неймовірно важливе. Раптово, наче виліз з протяжного трансу, енергійно випрямився. Потягнувся до легкого ременя, що гордо висів на синій накидці. Одним рухом, як справжні маєстро, смикнув.
У руки одразу ж впала рідна серцю мандоліна.

Тепер нахмурилась Дарвейс, вирвана з думок. Обізнана, що варто очікувати від мандоліни в руках вітряного вухастого. Себто, новий головний біль. У кращому випадку.