Елізабет та Лоуренс сиділи у маленькому, затишному кафе. Пили каву, слухали тиху, спокійну музику, яка лунала з динаміків приймача. Елізабет піднесла чашку з кавою до свого носика та глибоко вдихнула її аромат. Зробила невеличкий ковток та повернула чашку на місце.
Вони познайомились два дні тому і це було їхнє перше серйозне побачення.
Лоуренс, не зводячи очей з Елізабет, глибоко затягнувся цигаркою та випустив дим у гору. Замріяно дивлячись на кінчик цигарки промовив:
«Дивно, у житті я не палю, а тут навіть отримую задоволення».
«У житті мене дратує цигарковий дим, а тут приємно пахне»
Посміхнувшись відповіла Елізабет.
«А ще я пишу книги. Тільки їх майже ніхто не читає»
«Чому? Ти поганий письменник?»
«Напевно. Просто я люблю писати так, щоб вся суть була в кінці оповідання, а більшість людей не дочитують до кінця»
Елізабет хмикнула.
«Дай мені що небудь почитати і я дочитаю до кінця»
«Всі так кажуть, а потім в них то нема часу, то не сподобалось, а коли ставиш питання; Що саме, то вони здвигають плечима і не знають що відповісти»
Дівчина подивилась на нього своїми зеленими очима так, що Лоуренс захотів їй повірити.
«Гаразд. Ось моя книга»
Він підсунув невеличку книгу до Елізабет.
На книзі було написано: Естімадо Куерво (Estimado Cuervo), Сни Елізабет.
Дівчина підняла очі на Лоуренса та подивилася на нього трохи збентежено.
«Це не про тебе. Я тоді ще тебе не знав.»
«А Це твій псевдонім?»
«Так. З Іспанської це Вельмишановний Ворон»
«Зрозуміло. Я обов'язково її прочитаю»
«Угу» - відповів Лоуренс, і затягнувся своєю цигаркою.
Дівчина поклала книгу в сумочку, подивилась на годинник, зробила подих, повернула голову до вікна. Проміні сонця весело грали в калюжі. На підвіконні з'явився ледь помітний чорний силует, схожий на птаха. Елізабет зібралась запитати у Лоуренса чи бачить і він його, але чоловік почав говорити першим.
«Знаєш Лізі, мені дуже добре з тобою, але мені здається, що тобі вже час прокидатись. В тебе є своє життя і воно чекає на тебе. Крім тебе ніхто твоє життя не проживе. Прокидайся, дівчинко. Вже час».
Елізабет підняла свої зелені, зі смутком очі на Лоуренса та тихо промовила:
«Вже час? Почекай, я ще встигну зробити останній ковток».
Лоуренс мовчки похитав головою і вже беззвучно, одними губами промовив - «Час».
Перед очами Елізабет все поплило. Розчинилось маленьке кафе, зникла чашка з кавою. Останнім зникло обличчя Лоуренса, музика та тінь на підвіконні.
Елізабет прокинулась. Лежачі в ліжку, вона потягнулась, посміхнулась та промовила: «Так, мій письменник, моє життя ніхто не проживе крім мене».
Стала босими ногами на підлогу та посміхнувшись додала – «до речі, твоє теж ніхто не проживе крім тебе».
ВИ ЧИТАЄТЕ
Сни Елізабет
Historia CortaУсе видно не одразу, тому е історії які варто дочитати до кінця. Майже усі ми колись занурювались з головою у щось або у когось. Будь то кохання або комп'ютерна гра. Але головне в цьому - вчасно винирнути. Комусь не вистачає повітря в легенях - і ві...
