Колись в країні Бемпайо було місто. Воно мало назву Омінем. В місті жили нормальні люди як ми з вами. Все було нормально. Там росли квіти, їхали машини, гралися діти і все б нічого якби не один нюанс... вони не знали всієї правди. Вони не знали про існування іншої частини міста. І воно називалось Альба. Чому ж вони не знали? І хто взагалі там живе? - запитаєте ви. Я відповім. Там жили вампіри. Альба колись давно століть так 30-40 назад не була відділена від інших міст. І взагалі вампіри і люди жили разом в мирі та злагоді. Вампіри не пили кров людей як ви думаєте. Звісно вони пили кров, але не забирали її силою. Люди не хотіли порушувати мир, але прекрасно розуміли, що вампірам все ж таки потрібна кров. Саме тому вони жертвували кров для вампірів, як донори. Так вампіри і люди навчились довіряти один одному. Вампіри розуміли, що без крові людей вони не виживуть, а люди розуміли, що вампіри взмахом руки змогли б їх убити. Але тоді світ жив, використовуючи магію, тому мир не тривав вічно. Як говориться "в сім'ї не без урода". Один злий вампір Кареус вважав, що вампіри мають підкорити людей, він думав, що вампіри могутніші і не мають слухатись на його думку, жалюгідних людей. Тоді він з іншими злими вампірами створили сиворотку.. зілля. Він розпилив її в повітря по всьому місті. Людям вона не шкодила, але вампірам... Завдяки їй вампіри не змогли контролювати свою жагу до крові. Вони вбивали всіх людей на своєму шляху. Коли дія сиворотки закінчилась, вампіри зрозуміли, що вбили всіх, навіть тих хто був їм дорогий. Але були люди які вижили. Серед них були два наймогутніших маги тих часів та купка наляканих до чортиків людей. Тоді маги вирішили, щоб такого більше не ставалося, відділити вампірів, та перенисти місто Альба в інший вимір. Вони вирішили відділити Альбу та Омінем. Після цього вампіри і люди зажили окремо. Людям було добре, адже їм не треба було здавати кров. Тому з часом вони забули про існування вампірів. А вампіри в той час страждали без крові. Але з часом вони винайшли сироватку, завдяки якій вампірам більше не була потрібна. Це було для вампірів ніби щеплення. Вампірам, які народжувались вколювали цю сироватку зразу після народження. Але в цьому були свої мінуси. У вампірів був вибір:
1)не вколювати сироватку і зректи себе на вічні муки без крові, адже харчуватись лише кров'ю тварин вампіри не могли, їм потрібна була людцька кров.
2)вколоти сироватку, і жити не харчуючись взагалі, але вампір помирав після 1000 років життя.
І вампіри вибрали друге.
І так люди і вампіри зажили окремо.Але було одне але... одного дня чарівник Омінему та чарівник Альби зустрілися. Виявилось, що існує портал. Він переносить з Омінему в Альбу і навпаки. Коли чарівники зустрілися, вони не почали битися. Вони почали обговорювати закриття порталу. Вони хотіли закрити його назавжди, адже якщо хтось дізнається про нього то люди і вампіри можуть нашкодити один одному. Але їхній план провалився, коли вони побачили пророцтво. Всі відьми Альби та всі відьми Омінему пророкували одне і те саме. Вони пророкували, що одного дня... коли пройдуть тисячі років... народиться дівчинка... і вона буде особлива. Вона буде символізувати два світи... Її червоні очі в звичайному стані будуть символізувати Альбу, а сині, коли вона буде сумувати символізуватимуть Омінем. Ця дівчинка знайде портал і знову об'єднає дві землі. Вона буде жити довго і оберігати землю разом з її подругою, в якої буде дар відчувати де добро і зло, де правда, а де брехня. Це пророцтво помішало планам чарівників. Тому вони вирішили перемістити портал. В світі людей вони перемістили портал до лісу і замаскували. Тоді вони створили 3 потаємних кімнати, в різних частинах міста. В цих кімнатах поставили записки та прономерували їх. Зібравши ці записки можна було зрозуміти де знаходиться портал. А в світі вампірів чарівники перемістили портал до лісу і зробили так, що воно знаходиться в величезному дуплі дерева. А через декілька років люди забули про всі ці історії з вампірами та чарівниками. А зараз, в нас час це і взагалі вважають легендами. Але хоча люди і забули все це, та вампіри ні. І вони чекають. Чекають тих самих особливих.
