День Х. Аеропорт.
Холодний ранок вівторка, само по собі зябко та сиро на вулиці. Приїхали без проблем: зібрались швидко, без сварок навіть пробок не було, з реєстрацією проблем не виникло, здали багаж, все здавалось добре і день був би тихий, та ось...
-ИИААААААА!....–на весь аеропорт ці тихі завивання лунають вже хвилини чотири, а на епіцентр цього звуку з подивом косяться люди. Як не обіцяла собі Настя не ревіти, коли буде від'їжджати подруга - не помогло. От і зараз, як ті дубки схилились до купки: одна реве, як Дніпр широкий, другий намагається хоч якось заспокоїти та відчепити першу, а третя - жертва, яка не має шляхів для відступу.
-Заспокойся, алє. Дзвонити буду. Чуєш, серуха?–хлопаючи по спині вже спокійну та, начебто, врівноважену подругу говорила та, на що у відповідь отримала тихе та до болі ніжне:
-Хай тобі дитина на голову харкане..
-І я тебе люблю.– мовила з притворною доброзичдивою посмішкою ДонМі та хлопнула подругу по спині так, що вона зразу видала у відповідь на це голосне "ХУГ.".
Попрощавшись з друзями та знайшовши своїх, вона пішла до арки-металошукача і складаючи на рухому доріжку ручний багаж, металеві речі, паралельно почала морально гоготуватися до 12-ти годинного перельоту.
-"Нус... Не думаю, що все аж так буде погано. З нами навряд чи будуть летіти діти чи що там ще."–оптимістично мізкувала дівчина, усміхаючись сама собі, вже напевно мовчки мріяла про прогулянку містом, де вона зможе полюбуватися плакатами хлопців. З цими прекрасними думками вона перетнула пропускний пункт та з братом під ручку, за яку вона ухватилась, попрямувала до крісел, очікувати посадки.
...На борту літака...
Надривисті крики маленького дитяти розрізали таку потрібну в даній ситуації тишу ще на початку до взльоту та лунають на ведь літак вже приблизно півтори години. Тоді то мрії на сподівання ДонМі на тихий рейс пішли по тому, що я не хочу називати (раптом діти читають). Ні навушники, ні беруші - нічого не допомагало, тому спати вона залягла тільки тоді, коли ліг цей цвєток жизні. Дав Бог, що далі було все тихо-мирно: дитя не прокидалось, а пассажири були тихими, тому наша дівчинка змогла солодко поспати декілька годинок компактно умостившись під боком у свого братика. До речі, розсадка була така: Дон Мі сиділа біля вікна, брат Тимофій - посередині, мама - з краю, тато ж сидів окремо в тому ряді, що й ми, але тіснився ще з двома чолрвіками.
