Мистецтво, кохання і фемінізм

#2. Самотня злість або Реінкарноване віскі

Сірий ранок понеділка. Пусті вулиці, лише де-не-де проїжджає автомобіль. Ранні птахи, що живуть в людях можуть йти дорогою й не озиратися. Таким був і цей молодий фізично, однак старий всередині, хлопчина. Його мучили вчорашні постріли віскі. Груди нестерпно пекло, а голова стала камінням, яке ось-ось мало розкришитися крізь вічність твердості, бо втомилося.

Дивні чорні очі дивилися крізь ранішній туман і шукали шлях. Вихід з цього нескінченого лабіринту життя. Час перетворився на гумовий і тепер хвилина тримала не шістдесят секунд, а варіювалася від плину думок Еріка.

Сонце почало розсіювати туман і боротися з ним, наче з ворогом. Вулиці почали сповнюватися людьми, а планета відчула активний рух бліх на своїй спині. Ці маленькі створіння так люблять каву, що зранку обов'язково біжать до кафе чи заливають у турку молоко для напою за домашнім рецептом. Менш досвідчені блохи висипають кавоподібний порошок із різними присмаками у свої чашки. А наш «старий» герой стояв за стійкою з апаратами й готував для зайнятих людей, у яких вічно дзвонять телефони, гудять ноутбуки й біжать за водою справи, а за ними й дорогоцінний час.

Оскільки все потрібно було робити із блискавичною швидкістю, Еріку довелося забути про свій біль (не тільки головний). Коли ранковий час-пік перейшов у жаркий обід, то бариста нарешті згадав про вчорашній вечір.

Самотність. Пляшка віскі. Розтоплений лід, який вже вальяжно не кинеш в стакан. Так, це була п'яна вечірка однієї людини, однак цього вистачило для ефекту, який зазвичай виходить від масового молодіжного збіговиська – похмілля і вільний від фільтрування думок мозок. В маленькій, облущеній квартирці цілу ніч сусіди через тонкі стіни слухали одкровення Еріка. Його голос то зривався на крик, то ставав схожим на шепіт змії. Однак провідною фразою стала: «Де ви?» У відповідь лише тиша кричала однією своєю німотою і все...

Після такої відвертої "терапії" стіни в його квартирі оглухли, перетворилися на сірі повіки смерті. Ерік цього, звісно не відчув, адже холод і байдужість давно знайшли оселю в його тілі. Вони були батьками, сильним щитом для чутливості й образи.

Тим часом в кав'ярні ніколи не було тихо. Хлопця почало дратувати те, що тут надто шумно. Коли на робочому місці запанувала денна тиша на короткий час, то Ерік нарешті відчув ейфорію від своєї улюбленої роботи – кавоваріння. Тепер час плинув швидше і кожна мить з кожною секундою дорожчала. Тому коли до кафе зайшла дивна група людей, щастя баристи одразу перекрилося голосом клієнтів. Єдине, що впало у вічі, те що ці гості були дивними: блаженно спокійні й легкоусміхненні.