Мистецтво, кохання і фемінізм

#9. Пекло

Удари гострих слів летять як пулі на мінному полі. Музика намагається заглушити цей біль, як морфій для хворого. Та через сильну звичку це вже не діє. Автоматичний захист у вигляді погнутої спини, як у їжака стали тою ж підсвідомою звичкою, що мій сколіоз вилікує тільки чудо, у яке я не вірю. Горю в пеклі. Горю кожен день. А точніше 6 днів на тиждень. Бо маю один вихідний. Цей день, як рятівне коло у цьому нестерпному бутті. Я. Горю. В. Пеклі. Вже. Сьогодні. Мені не потрібно вмирати, щоб потрапити туди.

І знову мій нічний кошмар. Моє минуле знову тут. Ба більше, воно нікуди не зникало, воно завжди було у моїй голові. І знову всетілесний тремор оселився у моїй душі. Це стражденне тіло забирає частину моїх мук, які вже голова настільки засвоїла, що знає їх напам'ять. Іду в темну самотню кухню і намагаюсь заварити м'ятний чай, щоб зупинити психосоматичну атаку. Намагаюсь витерти сльози, які вже підступають на Східний кордон, як москалі у 2014.

Чай не допомагає (на жаль), тому в хід іде вже алкоголь. Ковток вина заспокоює мою сколихану бідами нервову систему. Тоді тріпотання потроху зникають, а точніше ховаються у печері до наступного вибуху. Однак холод досі не покидав ні душу, ні оболонку. Я пішла за пледом, зручно вмостилася на ліжку. Увімкнула свої найкращі ліки - ситком "Як я зустрів вашу маму". Тоді кошмар минулого нарешті відпустив мене.

Однак протягом тижня ці страхи приходили й приходили у голову. Вони не те, що не давали спокою, ба більше стукали з ноги і якби вони ожили, то моєму спокійному життю прийшов би кінець. Але на жаль чи на щастя, жили у тюрмі - моїй голові. Ця ефемерна будівля не мала чіткої форми: сьогодні там тісно для усього, а завтра Головнокомандувач нейронних зв'язків зі швидкістю світла присікає будь-які протести.

І я не впоралася. Сльози накинулися на мене великим табуном, який я не чула або вони були занадто тихі. І так пройшла вічність. Темна. Пуста. Бездушна. Замість сонця вона застелила Темряву, що не мала навіть маленького спалаху надії. І здавалося, що це вже Кінець всього. Не фізичний, звісно. А лише незначне зникнення Іскри.

Але Час здолав, поклав на лопатки, змушуючи вставати. І моє змучене тіло підводиться. Тлінно існує. Механічно дихай і пульсує. Але там, де душа (а де вона? хто знає?) з'являється Вона. Порожнеча. І забирає у своє підземне царство.

Ця жорстока дамочка захоплює все і змушує усі емоції підкорятись її темній владі, ховаючи їх у темряву. Поряд з'являється Апатія, вагомий радник та вірний соратник. Вона має застелити мені очі, щоб не загубити владу.