Мистецтво, кохання і фемінізм

#10. Замальовки із кінця

Сонячні радіоактивні промені лупили прямо в обличчя школярів, які вже швидко йшли з останніх уроків, перебираючи своїми ногами. Поки всі поспішали, то наші Макс та Марина поволі йшли, насолоджуючись травневим теплом. Пройшовши у такому прекрасному темпі пів міста, вони нарешті дійшли до невеликого одноповерхового будиночка із невеличким садом та терасою. Сірі очі підлітків засміялись, а роти голосно видихнули гул машин та неспокій міста. Макс дістав масивні ключі та пішов швидше, щоб відчинити вхідні двері. Три оберти вправо і вони могли увійти у свою персональну Нарнію. 

У кімнаті зліва, у широкому ліжку спав дідо. Він трохи хропів, склавши руки за головою, ніби у гамаку. Марина тихенько підійшла до нього і легко торкнулася старечих рук. Дідусь прокинувся не одразу, тому довелося ще декілька разів розбудити його енергію. Коли його світло-карі побачили контури фігур та природне світло, що вже не так активно билося крізь вікна, то легко посміхнувся.  І ця світла дія імпульсом передалася молодшому поколінню, кімната засяяла від цієї мінімасовості.

Позитив позитивом, але допомогти дідусю потрібно було. Макс допоміг підняти йому тулуб, Марина тим часом підвезла інвалідний візок і вже через мить старий опинився на своєму транспорті.

- Ви певне натомилися після школи? - лагідно запитав Борис.
- Дуже сильно, - не стримався хлопчик, за що отримав непомітного удару по руці від сестри. 
- Ходімо пити чай. Можете ще поїли б чогось? - турботливо запитав дідусь.
- Я хочу! - зухвало сказав Макс, за що отримав по макітрі від Марини. Дідусь лише посміявся з цієї маленької сценки. 

Старий тихими перекатами на візку опинився на кухні й поставив підігрівати каструлю із зеленим борщем, який до того приготувала сиділка. І поки грілася їжа, онуки у вітальні сиділи й розглядали кожну дрібницю. Як у людини із довгим життям, у діда Бориса була ціла купа фото різних людей і лише одна світлина, де він та його дружина разом. Марина та Макс завжди дивувалися цьому і запитували у своїх батьків, а ті лише кивали плечима і відповідали щось на кшталт "Він дуже любить людей". Можливо, вони самі достеменно не знали відповіді. А як це часто буває, батьки батьків більше люблять дітей їхніх дітей, бо вже більше цінують життя чи то мають більше вільного часу на любов. 

І під впливом сміливості Макс, як говорун у парі "брат і сестра", погнався на кухню і почав сипати діда питаннями, як гранатами. Дідусь лише спокійно посміхнувся й відповів: "Спочатку поїмо, а потім вже все інше". І все б нічого, але коли вони сиділи втрьох і смакували неперевершено смачну страву із рисом та шматками вареного яйця, то онуки їли з таким апетитом, неначе пройшли три дні у полі, а їхній дідусь, який завжди мав хороший настрій чи, як мінімум, схильність до нього, сидів ніякий, наче всі його емоції змили маленькі чорні п'явки Тихим океаном і понесли до іншого материка. Макс і Марина переглянулись тривожними поглядами й не осмілилися щось сказати, а хлопчина навіть якийсь жарт викинути не зміг. Неначе настрій діда охопив усю кімнату і став за кермо будинку замість доброго Домовичка. Та наче за помахом чарівної палички, коли тарілки наповнилися порожнечею, а шлунки трьох ферментами, старий вийшов із внутрішнього кокона і глянув по-живому на своїх онуків та покликав їх нарешті у кімнату для сімейної історії.