Моя кімната - це місце, де я можу бути собою. Можу розмовляти із собою, співати і танцювати лише для себе, сміятися і плакати, спати, працювати, фарбуватися, одягатися, коментувати усе в голос. Тільки тут я певна, що ніхто не скаже: "Юля, ти дивна/дурепа/жахливо співаєш і танцюєш". Єдиний критик це я, але я ж не бачу, як моя поведінка виглядає з боку, тож усе прекрасно.
А ще це місце, де я ховаюсь від проблем, негараздів, конфліктів. Тут я почуваюсь у безпеці, бо крім мене немає нікого. Коли мені страшно чи хочу побути на самоті кімната рятує. Здається, що тут я отримую більше тепла, підтримки і любові ніж від людей. Не люблю коли інші бачать, що я плачу, хоч іноді таке трапляється. Але тут я не стримую себе в сльозах. Інакше не можна.
Досі не можу зрозуміти, чому так болісно переношу сварки мами й тата. Чому коли вони починають сваритися я плачу? Не розумію. І ніби все прекрасно в житті, але я така загублена, як дитина, що не знайшла свого місця в житті. Хоча знаю, що ще декілька місяців і я буду повноправним вчителем, у мене є друзі, сім'я, але чогось не вистачає. Мабуть тому я майже весь час у своїй кімнаті. Намагаюсь отримати тепло, якого мені не вистачає і впевненість у сьогоднішньому дні.
