Подорож Світла

Глава 1. Карета не для Попелюшки

Ми познайомилися на третій день мого перебування у цьому дивному місці. Вискочив на мене з-за будівлі й одразу нагримав.

— Що ти собі, в біса, думаєш? Чому втекла від Світла? Думаєш в мене є час ходити й розшукувати кожну дурепу?

Сказати, що я була здивована замало. По-перше, мені не трапилося за ці дні ані душі. Тільки моторошні напівзруйновані споруди, вуглі й уламки. І я вже було подумала, що я єдина вціліла. Але тут переді мною матеріалізувався він. Охайний красивий й чистий. Прям соромно стало за свою брудну сукню. По-друге, чоловік явно цілеспрямовано прийшов за моєю персоною та ще й знав про Світло. Загадка якась.

Пару секунд мої повіки просто кліпали, перевіряючи чи не сталася в мене чергова омана зору та слуху. Високий чоловік у чорній рясі з відлогою нікуди не зникав. Хоч брови мої все, ще випиналися дугами на чолі, язик не розгубився й видав:

— Не дивно, що цей світ загинув, у ньому було забагато таких грубіянів як Ви.

Тепер вже настала черга здивуватися нахабу. Обличчя його пересмикнулося наче він щойно вкусив гниле яблуко.

— Господи, воно у такому положенні, а ще й гавкає! — цю фразу він промовив наче й не до мене, підіймаючи свої синьо- сірі очі кудись у свинцеве похмуре небо. — Ти хоч розумієш, на що себе прирекла? Заблукаєш або надовго зупинишся й все, забудеш куди й навіщо йдеш. Потім єдиний шлях — стати однією з них. — він махнув у бік купи сміття намагаючись вказати на якусь невидиму моєму зору перепону.

Не звикла, щоб мене отак лаяли, але дуже вже не хотілося знов залишитися на самоті. Тому я вирішила притримати язика й спробувати бути чемною. Нехай вже мені хтось нарешті пояснить, що тут відбувається.

— То нащо й куди я йду?

Він тяжко набрав у груди повітря й подивився кудись повз мене.

— Ходімо. Не варто зупинятися. Простір цього не любить.

Ми пішли залишками вулиці. Здавалося, що люди покинули це місто з десяток років тому. Бетон, цегла, балки й пил змішалися у гори таких собі териконів, які траплялися на кожному кроці поміж руїнами під сірим небом. Від величних споруд залишилися здебільшого лише облуплені стіни. А всі шибки, наче навмисне були вибиті невідомим розбишакою. Під ногами тут і там кришилися грудки розбитого асфальту та скла, які мені доводилося обережно перестрибувати.